Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

…з того ж акафіста виринає ще одна цитата: і рукописання, що було на нас, загладилося. Ті, що встануть з гробів до нового життя, матимуть нові слова для вжитку і чисті книги долі. Право говорити за них наразі — не узурпація їхньої мови, а демонстрація: ресурс німоти також обмежений, безмовність провокує лише пафосне (само)замилування. Той, хто промовчав — той зник/помер. Оживити його можна також словами — суто магічний акт, подібне до подібного. Лікувати чужу німоту власного безмовністю… От таке скажу. Цим автор цієї цікавезної — тим зокрема і цікавезної — книжки і займається. Він шаманить — натхненно і здебільшого безрезультатно. А що таке? Магія врешті-решт ґарантій нікому не дає, навіть шаманам.

Цю невеличку збірку коротких замальовок, новел і есеїв я щиро раджу читати як переклад. І не тільки тому, що автор «І тим, що в гробах» — Андрій Бондар. Книжка ця за змістом і посланням — адаптація, переклад зі споріднених мов. Раз за разом тут: з їхньої мови — нашою, з вашої — їхньою, з моєї — вашою, з нашої — моєю (так, ідеться про відповідні чотири розділи книжки). Напозір вони — ці ваші, їхні, наші і мої мови дуже схожі. Але «фальшиві друзі перекладача» то там, то тут провокаційно виринають. І тоді вже треба детально коментувати у трьох десятках пунктів, що то любов, скажімо. А ще — ретельно пояснювати собі чужі жарти (мамо рідна, а якщо Кафка — то насправді смішно?!) і коментувати власні (я ніколи більше не почую «Два кольори» Павличка інакше, ніж пісню про український дзен безсилого мамія!). І тоді, до прикладу, в холерично смішній замальовці про страждання недосвідченої перекладачки з української мови (там щонайменш 12 історій розказано на півсторінки тексту, гляньте!) випаде прочитати одну з тих самих історій. Про тривале марудне кохання до носія тієї незрозумілої української мови, для розмови з котрим так довго і відчайдушно вона шукає привід глупої ночі — бо колись із ним зустрічалась і спала… Помилки тлумачення тут, до речі, більше скажуть про спостерігача, ніж про об’єкт спостереження. Мови існують на знак не для віруючих, але для невіруючих… Хоча ні, це вже з іншої опери.

Пункт перший до обговорення — мова-донор («Вони-Ми»), За кого тут говорять? І про кого тут говорять? А до кого?

Я згадала кумедну сценку. Дівчина переказує байку, яку записав Драгоманов: чоловік сидить на дереві і чує, як радяться вовки — хтось задере теля, хтось ягня, а хтось уважного слухача. Щойно відбулася дискусія про недостовірного оповідача, тож дівчині адресують запитання: «Хто нам розповів цю історію, якщо єдиного свідка задерли вовки?». Та тоном ображеної відмінниці: «Сказала ж! Драгоманов!». Драгоманов, скажу я, легко відбувся. Мене-от заворожила, наприклад, сумна доля уважного слухача… До чого це? Просто перші три частини збірки — це підслухані історії і розмови. Це ґалерея і часом навіть паноптикум. Це щире намагання розказати небанальні сюжети про тривіальне життя ординарних людей. І, може, воно й непогано, що герої цих частин навряд ту книжку читатимуть: і комусь ще пощастить вижити, сховавшись у густому гіллі лісів під Києвом. Занадто вже людські ці їхні історії, саме так, занадто людські. І занадто часто повторюватиме тут той-хто-говорить-за-них: «Я вам не чужий. Не дивіться так». Але не так часто, щоб у це повірити.

Спочатку варто почитати про діда Тодося і його безкінечну поему. І жарт про те, що треба щось зробити (от всерйоз про це вже й не скажеш — засміють, а не засміються). І збагнути, що щось стається саме тоді, коли не стається нічого: помирає комар, зникає консьєржка, Ольга палить не той Коростень, Синички ладнають якісь ґенератори. Ми чуємо і бачимо неправильно, нам зараз все перекладуть — про що там насправді Петрик П’яточкін співає? Чи він щиріший і перспективніший за Павличка?.. Хто все це має почути, коли ми такі самі «типові пасажири». Ну дарма ж, Андрію, ти так образився, коли нерозумний хтось дорікнув: «Ти не напишеш роман»? Романіст може бути, а може і не бути успішним колекціонером — і то переважно колекціонером власних великих проз. А тут наче нічого й не сталось — а склалася колекція, ба архів уважних слухачів. І можна не митися, якщо пишеш геніальну поему. Пам’ятати про тебе все одно будуть в найкращому разі як про постачальника неїстівних цукерок… Говори, говори, говори… Спілкування з Іншим відбувається за рецептом: я говорю до тебе, коли говорю за тебе, але я не говорю з тобою. Люди-артефакти. Це і є вони.

Якийсь либонь незапланований візіонерський ефект. Розуміємо: тієї миті, коли ти припиниш міфологізувати банальне та повсякденне, складно перекодовувати очевидне і ритуалізувати профанне, ти маєш нарешті шанс примиритися з тим, що деякі речі, окрім зовнішнього (мовчання!), нічого за собою не мають (бракне не слів, а голосу!). Тож таке мовчазне ми — це просто (за)багато Я, га?