Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

«Та я нічого не везу додому» — правильно, «не везу», бо я нікуди не їздив, я тут біля своєї хати, немовби каже нам ліричний герой. Я вже посивів, але мені достатньо моєї вишиванки, хати, старенької матері, одне слово, всього мого затишного домашнього світу, який сформував мене як особистість, що може дозволити собі такий хід думки: «мені війнула, та я не везу». Погодьтеся, така логіка приголомшлива.

«Вишите моє життя на ньому» — так, життя вишили мама, бабця, праматір роду ще у глибинах матріархату. Тобто нічого тобі життя, по суті, голубе, не вишивало. Все зробили твої предки по материній лінії. А ти просидів ціле життя в маминій хаті і медитував на вишиванку.

Я ніколи не любив фільмів про тварин. Ні, не те щоб не любив, а просто завжди перебував у якомусь внутрішньому напруженні. Тварини здебільшого грали свої ролі рятівників, розбишак, приходили на допомогу в потрібну мить, слухняно виконували сценарні плани, а я сидів і думав, як їм усе це вдається, як їх пресують, кричать на них, а може, і б’ють режисери, асистенти режисерів та інший персонал. Навіть наприкінці стрічки, коли на екранних титрах висвітлюється «Під час зйомок не загинула жодна тварина», мене не полишає гнітюче враження.

Так само було і в дитинстві з тим відомим фільмом про білого Біма та його чорне вухо з В’ячеславом Тихоновим у головній ролі. Я ототожнював милого доброго Біма з реальним собакою на зйомках. І коли йому затиснуло лапку між рейок, я був упевнений, що страждає реальна тварина, болить її плоть, що наші фільмотворці дотримаються до кінця принципів реалізму, бо інакше й бути не могло. У нас тоді взагалі ніяк інакше бути не могло, тому смерть екранна здавалася тоді абсолютно реальною. Втім у тій країні це стосувалося не лише тварин. О, де ти, хоробрий Бонівуре, спалений у далеких пічках Далекого Сходу? Де ти, романтичний Оводе, розстріляний переодягненими в італійських військовиків часів Ґарібальді кеґебістами? Де ви, молоді тіла «Молодої ґвардії», гниєте десь, мабуть, і досі в донбаських шахтах, поволі зливаючись з вугільною породою? Я й досі іноді в усе це вірю, хоч дорослий світ і повитискав із мене багато різних вір, залишивши кілька дрібних дитячих вірок, та ні, не вірок — вірочок.

Я часто згадую фільм із Томом Генксом у головній ролі, коли чистоплюй-поліціянт має переїхати з провінційного американського містечка до великого міста на підвищення. (Цьому Генксові тільки й грати — або придурків, або чистоплюїв.) І раптом герой потрапляє в ситуацію, коли він мусить опікуватись великим мордатим слинявим псом убитого знайомого і залишитися там, аби разом із хоробрим Гучем (так, здається, звали цього потворного і водночас симпатичного мастифа) викрити і знешкодити вбивць хазяїна, які виявилися до того ж крупними контрабандистами. Краще б ти, Генксе, поїхав у свій ЕлЕй чи куди ще там на своє підвищення! Внаслідок цього гине поранений пес, але банду на чолі з шефом поліції викрито, кохання з ветеринаркою, вже ніхто нікуди не їде, вагітна ветеринарка, собача ферма і цуценятко таке розбишацьке — нащадок Гуча. Американська мораль: добро перемагає зло, пес стоїть на сторожі людини, яка стоїть на сторожі добра, і тому, коли треба, мусить загинути, рятуючи людину. Тривіальна американська історія триває, все на своїх місцях. Хай живе провінція з її маленькими радощами дітонародження та зустрічей випускників! От тільки Гуча вже не повернути. Завдяки собачому життю, але ж гепі-енд. Але чому, чому так стискається серце, коли натуралісти-оператори показують великим планом закривавлені бинти і сумовиту мордяку мастифа? Чому мистецтво набуває таких сентиментальних рис? Чому до горла підкочується чи то кістка, чи то якийсь жовчний слиз? Чому цим мудакам так кортить мене розчулити, довести до сліз, відкрити в мені якісь небачені гори смуру та депресії? Вони знають, що я перенесу вигляд будь-яких людських страждань, а собачих мук не витримаю, відвернусь, здамся, підніму свої лапки. Вони знають, що тільки так досягнуть бажаного ефекту. Це, мабуть, і є мистецтво. Те мистецтво, яке має на мене прямий вплив. Якщо хочете чимось мене вразити — застрельте собаку, розтрощіть кошеняткові голову цеглиною, прохроміть ножем ведмедиху чи маленьке ведмежатко… І ви досягнете своєї мети.

Інша річ комісар Рекс! За задумом добродушних австрійських кінематографістів, у цьому довгограйному серіалі може загинути хто завгодно, тільки не Рекс — класична німецька вівчарка. Знаєте, коли вони маленькі, то, йдучи, завалюються на різні боки, так дуже смішно і зворушливо дивляться, ледь опустивши голову, а лапи в них здаються непропорційно великими. Дія відбувається у Відні, іноді заходить у передмістя. Часто місця вибирають впізнавані, аби кожен австріяк ще більше зміг полюбити свою столицю. Так-от, якщо вирахувати середню смертність цієї детективної епопеї, то виявиться, що гомо сапієнс гине в ній що двадцять хвилин. Марно порівнювати ці приблизні дані зі смертністю інших видів фауни — тварини в цьому серіалі просто не вмирають. Якщо в американських і радянських фільмах подібного штибу головним героєм була людина, то тут саме пес є суперменом. На моїй пам’яті Рекс поміняв уже трьох хазяїв. Звісно, смерть двох із них завдала бідному собаці небачених мук. Першого хазяїна я не пам’ятаю, та, здається, все начебто тільки починалося з його смерті. Рекс нічого не їв і не гуляв, страждаючи по-справжньому. Невдовзі йому мали вколоти якусь рідину, аби «приспати», тобто вбити, бо дивитися на такі муки було просто несила.