Кіп заглядає всередину бляшанки.
— Принесу ще одну, — каже він і виходить із кімнати.
Дівчина дивиться на чоловіка в ліжку.
— Ми з Кіпом обоє — міжнародні байстрюки: народилися в одному місці, а для життя обрали інше. Увесь свій вік б’ємося, щоб повернутися чи навпаки — ніколи не повертатися на батьківщину. Хоча Кіп досі цього не розуміє. Тому ми так швидко знайшли спільну мову.
На кухні хлопець робить ножем дві дірки в новій бляшанці згущеного молока, раптом розуміє, що цей ніж щодня частіше використовується для мирних цілей, і біжить назад до кімнати.
— Ви, мабуть, виросли не в Англії, — каже сапер. — Англійці так не сьорбають.
— Кілька років я жив у пустелі. Там навчився всього, що знаю. Усе важливе, що колись траплялося зі мною, відбувалося саме там.
Він посміхається Хані.
— Один годує мене морфієм, а інший — згущеним молоком. Ми могли б розробити збалансовану дієту! — Він повертається до Кіпа. — Як довго ти працюєш сапером?
— П’ять років. Здебільшого в Лондоні. Потім в Італії. Ми знешкоджували бомби, котрі не вибухнули.
— Хто тебе вчив?
— Один англієць у Вулвічі. Усі мали його за дивака.
— Такі вчителі найкращі. Це, мабуть, був лорд Саффолк. Ти знайомий із міс Морден?
— Так.
Жоден із них навіть не намагається запросити Хану до розмови. Але їй хочеться дізнатися про хлопцевого вчителя і про те, як він описуватиме його.
— Яким він був, Кіпе?
— Він займався науковими дослідженнями. Був головою експериментального відділу. Він мав секретарку, міс Морден, яка завжди супроводжувала його, та водія, містера Фреда Гартса. Міс Морден занотовувала усе, сказане ним, коли він працював з бомбою, а містер Гартс допомагав з інструментом. Саффолк був генієм. Їх називали Святою Трійцею. Вони підірвалися втрьох у 1941-му. Біля Ериту.
Хана дивиться на сапера, котрий притулився до стіни, як він тримає одну ногу так, що підошва торкається намальованого куща. Жодного виразу смутку на обличчі, нічого, що можна було б хоч якось інтерпретувати.
Деякі чоловіки віддавали останній подих на її руках. У містечку Анґ’ярі вона піднімала ще живих солдатів і розуміла, що вони вже поїдені черв’яками. В Ортоні вона тримала цигарку біля рота хлопця, який не мав рук. Ніщо не могло зупинити її. Хана виконувала свої обов’язки, заховавши власні таємниці якомога глибше. Так багато сестер милосердя перетворилися на божевільних служниць війни, одягнених у жовто-багряні форми з ґудзиками із кісток.
Вона дивиться, як Кіп спирається головою на стіну, і впізнає цей незворушний вираз його обличчя. Медсестра добре знає, що він насправді означає.
Уестбері, Англія, 1940 рік
Кірпал Сінгх стояв на спині коня — там, де мало б лежати сідло. Спочатку він лише стояв і махав тим, кого не бачив, але точно знав, що вони там є. Лорд Саффолк спостерігав за хлопцем у бінокль, бачив, як той підняв угору обидві руки й захитався.
Згодом хлопець спустився до крейдяно-блідого силуету велетенського коня, вирізаного на схилі гори. Він перетворився на чорну фігуру, світлий фон лише підкреслював його темну шкіру й форму кольору хакі. Якби бінокль фокусувався правильно, лорд Саффолк зміг би побачити на плечі сикха малинову нашивку, котра вказувала на його приналежність до саперського підрозділу. З цього місця здавалося, що хлопець великими кроками обходить паперову карту, вирізану у формі тварини. Насправді Сінгх зосередився на ковзанні своїх черевиків білою крейдою.
Позаду нього з наплічником за спиною повільно спускалася міс Морден, спираючись на складену парасолю. Вона зупинилася метрів за десять від коня, розкрила над собою парасольку і сіла. Розгорнула нотатник.
— Ви чуєте мене? — поцікавився хлопець.
— Так, все гаразд. — Жінка витерла руки від крейди об спідницю й надягла окуляри. Подивилася у далечінь і помахала комусь так само, як Кіп.
Вона подобалася Сінгхові. Зрештою, вона була першою жінкою, з якою він по-справжньому заговорив, опинившись в Англії. Більшість часу хлопець провів у казармах Вулвічу. Впродовж трьох місяців бачив лише інших індійців і англійських офіцерів. Звичайно, у солдатській столовій можна було перекинутися з жінками кількома фразами, але не більше.
Кіп був другим сином. Старший має йти до армії, другий — вчитися на лікаря, а третій — стати успішним бізнесменом. Така була давня традиція їхнього роду. Але війна змінила все. Він приєднався до саперського полку і вирушив до Англії. За кілька місяців записався добровольцем до інженерних військ, які мали справу з бомбами сповільненої дії та нерозірваними снарядами. Наказ 1939 року здавався дещо наївним: «Відповідальність за нерозірвані бомби покладається на міністерство внутрішніх справ. Погоджено, що снаряди повинні передаватися уповноваженим представникам організації із запобігання повітряним атакам чи поліції й перевозитися на спеціальні смітники, де службовці збройних сил підриватимуть їх відповідно до встановлених правил».
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу