Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

— А що сталося за три роки до того?

— Її поранило. Це був 1939-й. Її чоловік не впорався з керуванням літаком. Він запланував самогубство, але хотів, щоб ми всі втрьох попрощалися з цим світом. Ми тоді вже навіть не були коханцями. Але гадаю, що чутки про наш роман якимось чином дісталися його вух.

— Вона мала забагато ран, аби можна було забрати її з собою?

— Так. Єдиною можливістю врятувати її було спробувати знайти допомогу самому.

У печері після усіх цих місяців розлуки й гніву вони знову поєдналися і розмовляли як закохані, відкочуючи нарешті каміння, котре насипали між собою через якісь суспільні закони, у які вони навіть не вірили.

У ботанічному саду вона вдарилася головою через рішучість і лють. Занадто горда, щоб бути коханкою, таємницею. В її світі не було заведено розкладати усе по поличках. Він повернувся до неї, тицьнув у неї пальцем:

— Я поки що не сумую за тобою.

— Сумуватимеш.

За місяці розлуки він зробився злішим і самодостатнім. Він уникав її товариства. Не міг стерпіти того спокою, коли вона дивилася на нього. Він телефонував їм, розмовляв з її чоловіком і чув сміх Кетрін на задньому плані. Вона мала шарм, котрий спокушав багатьох. Саме це він і любив у ній. А тепер втратив віру.

Чоловік думав, що вона проміняла його на нового коханця. Кожен її жест, призначений комусь іншому, здавався йому прихованою обіцянкою. Якось у вестибюлі вона вхопила Раунделла за піджак, посмикала його і засміялася, той щось пробурмотів у відповідь. Він два дні переслідував невинного урядового радника, щоб переконатися, що між ними нічого немає. Більше не вірив її минулим ласкам. Вона могла бути з ним або проти нього. І була проти. Він не міг стерпіти навіть її ніжних посмішок у свій бік. Якщо передавала йому келих, не пив з нього. Коли за вечерею вона вказувала на вазу з калами, він не дивився туди. Просто ще одна бісова квітка. Вона була оточена новою групою близьких друзів, до якої не належали ані він, ані її чоловік. Жодна жінка не повертається до свого чоловіка. Це все, що він знав про людську природу і кохання.

Він купив блідо-коричневий сигаретний папір і заклеїв ним кілька розділів Геродотової «Історії», котрі його більше не цікавили. Записав усі її аргументи не на його користь. Теж вклеїв їх до книжки — створив для себе голос спостерігача, слухача, «його».

За кілька днів до початку війни він востаннє вирушив до Гільф-ель-Кебіру, щоб розібрати свій табір. Її чоловік мав забрати його звідти. Чоловік, котрого вони обоє любили, поки не покохали одне одного.

Кліфтон прилетів до Увейнату, щоб забрати його у призначений день, облетів загублену оазу так низько, що повітряний потік літака зривав листя з акацієвих чагарників, «Метелик» ковзав над западинами й урвищами, поки він стояв на найвищому стрімчаку і сигналізував шматком синього брезенту. Раптом літак ввійшов у піке, полетів просто на нього і за п’ятдесят метрів врізався в землю. Із шассі вирвалась блакитна цівка диму. Вогню не було.

Чоловік втратив глузд. Вирішив убити усіх. Убити себе, і свою дружину, і його, якщо вже не вдавалося відрізати йому шлях із пустелі.

От тільки вона не загинула. Він вивільнив її тіло й виніс із мертвої хватки літака, з останніх обіймів її законного чоловіка.

— Чому ти ненавидів мене? — шепотіла вона в Печері Плавців, намагаючись заглушити свій біль. Зламане зап’ястя. Роздроблені ребра. — Ти жахливо ставився до мене. Мій чоловік саме цього від тебе й очікував. А я й зараз ненавиджу цю твою звичку — зникати в пустелях чи барах.

— Ти покинула мене у Ґроппі-парку.

— Тому що ти не хотів мене більше за все на світі.

— Тому що ти сказала, що твій чоловік втратить глузд. Що ж, він втратив його.

— Ненадовго. Я втратила глузд задовго до нього. Ти вбив усе в мені. Поцілуй мене. Перестань захищатися. Поцілуй мене і називай мене на ім’я.

Їхні тіла зустрілися разом із запахами і потом, хижо прагнучи продертися під тонку плівку шкіри язиком і зубами, наче вони могли ухопитися там за вдачу іншого і, кохаючись, вигризти її з плоті раз і назавжди.

Зараз її руки не були присипані тальком, а стегна — скроплені трояндовою водою.

— Ти вважаєш себе бунтарем, іконоборцем, але це не так. Лише відсуваєш, рухаєш те, чим не в змозі оволодіти. Якщо тобі щось не вдається — відступаєш в інший бік. Нічого не змінює тебе. Скількох жінок ти знав? Я покинула тебе через переконання, що ти ніколи не змінишся. Подекуди ти стоїш у кімнаті такий мовчазний, такий нерухомий, наче найбільшою зрадою проти тебе буде розкриття ще шматочка твого характеру.