Ми мусили рухатися. Якщо зупинитися, пісок огорне тебе, як усе нерухоме, і ти залишишся під ним назавжди. Піщана буря може тривати п’ять годин. Навіть коли у наступні роки ми приїжджали фургонами, нам доводилося рухатися, хоча ми нічого не бачили. Найстрашніше вночі. Якось на північ від Куфри піщаний шторм захопив нас у темряві. О третій годині ночі. Пориви вирвали намети з кріплень, і ми покотилися разом із ними. Ми топилися в піску, наче пошкоджений корабель, котрий зникає у воді, ставали важчими, задихалися, аж поки нас не звільнив погонич верблюдів.
За дев’ять днів ми пережили три піщані бурі. Заблукали й минули невеличке поселення, де мали надію поповнити запаси харчів. Кінь зник. Троє верблюдів померло. Останні два дні ми не мали жодної їжі, лише чай. Єдиними ниточками, котрі прив’язували нас до решти світу, були дзенькіт бляшанки з чорним, як вугілля, чаєм, довга ложечка і склянка, котру ми передавали одне одному в ранковій темряві. Після третьої ночі в пустелі ми припинили розмови. Тепер значення мали лише багаття і дещиця коричневої рідини.
Нам просто пощастило, що ми таки дісталися пустельного міста Ель-Тадж. Я пройшов уздовж базару, де торгували годинниками, вулицею з барометрами, минув прилавки із гвинтівками, намети, де продавали італійський томатний соус та інші консерви з Бенгазі, єгипетський ситець, прикраси з павичевого пір’я. Тут сиділи вуличні стоматологи та букіністи. Ми досі були безмовні, кожен іще мандрував своїми власними стежками. Приймали цей новий світ повільно, наче потопельники, котрих повернули до життя. На центральній площі Ель- Таджа ми сіли й пообідали ягням, рисом, печивом бадаві й випили молока з мигдалевою м’якоттю. І усе це після довгого очікування ритуальної склянки чаю з бурштином і м’ятою.
Іноді у 1931-му я приєднувався до караванів бедуїнів, і якось мені сказали, що в пустелі є ще один дослідник. Як виявилося, ним був Фенелон-Барнес. Я пішов до його намету. Чоловіка не було всередині — він вирушив з короткою, на один день, експедицією, щоб укласти каталог скам’янілих дерев.
Я огледів намет — в’язки мап, фотографії родини, котрі він усюди брав із собою, і таке інше. Вже виходячи, я помітив дзеркало, високо прикріплене до шкіряної стіни, і, глипнувши в нього, побачив, що на ліжку хтось є. Віддзеркалений силует був невеликим, можливо, під ковдрою була собака. Я відігнув джеллабу й побачив маленьку зв’язану арабську дівчину, котра там спала.
У 1932-му Баґнольд припинив брати участь в експедиціях, а Медокса та інших порозкидало по цілій пустелі. Шукали загублену армію Камбіса [57] Камбіс II — перський цар і давньоєгипетський фараон з династії Ахеменідів, старший син Кира Великого. Про царювання Камбіса відомо з розповідей грецьких істориків та з єгипетських написів, що належать до часів завоювання Єгипту персами.
. Шукали Зерзуру. 1932-й, 1933-й і 1934-й роки. Ми не бачилися місяцями. Лише ми й бедуїни перетинали Сорокаденну дорогу. Нам зустрічалися цілі потоки пустельних племен, там жили найкращі люди, яких мені довелося бачити за життя. Ми були німцями, англійцями, угорцями, африканцями, й усі здавалися нікчемними порівняно з ними. Зрештою ми втратили національність. Я зненавидів саме слово «національність». Приналежність до якоїсь із них деформує людину. Медокс загинув саме через це.
Ніхто не може претендувати на пустелю чи володіти нею — це лише шматок тканини, котра майорить на вітрі й ніколи не впаде на каміння, вона мала сотні різних імен іще до того, як з’явилося Кентербері, задовго до того, як битви й угоди перекроїли Європу та Схід. Її каравани — мішанина мандрівних бенкетів і культур — не залишали по собі нічого, ані вуглинки у вогнищі. Усі ми, навіть ті, хто покинув у Європі домівки й дітей, жадали зняти одяг своїх країн. Це було місце віри. Ми розчинилися в панорамі. Вогонь і пісок. Ми покинули гавань оази. Місця, до яких підходила й доторкалася вода… Айн, Бір, Віда, Фоґґара, Хоттара, Шадуф. Я надавав перевагу цим чарівним іменам, а не своєму власному. Зітри імена! Зітри національності! Я навчився цього в пустелі.
І все ж дехто бажав залишити тут свої відбитки. У пересохлих річищах, на курганах, укритих галькою. Нікчемна марнота на цих широких землях на північний захід від Судану, південніше від Киренаїки. Фенелон-Барнес прагнув, аби скам’янілостям, які він знайшов, дали його ім’я. Він навіть хотів, щоб його іменем нарекли котресь із племен, і витратив на перемовини цілий рік. Баухан перевершив його, отримавши дюну, названу на свою честь. Натомість я хотів стерти своє ім’я і місце, звідки прийшов сюди. Тоді, коли розпочалася війна, після десяти років пустельного життя, я міг без жодних проблем перетинати кордони, не належати нікому, жодній нації.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу