Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

— Пенсильванія шість-п’ять-нуль-нуль-нуль [53] «Pennsylvania 6-5000» — пісня, записана оркестром Ґленна Міллера. , — задихається молодий солдат.

Хана вивчила усі відтінки його смаглявості. Контраст хлопцевої руки на її шиї. Колір його долонь, його щоки, його шкіри під тюрбаном. Смагляві пальці, котрі роз’єднують червоний і чорний дроти чи беруть хліб із відлитої з гарматної бронзи тарілки, з якої він досі їсть. Потім Кіп встає. Його незалежність здається іншим дещо грубою, але для хлопця це найвищий ступінь ввічливості.

Більше за все вона любить, як волого блищить шкіра на Кіповій шиї, коли він вмивається. І спітнілі груди, котрих Хана може торкатися, поки він нахиляється над нею, і смагляві міцні руки в темряві намету або в її кімнаті, де світло з долинного містечка нарешті звільнилося з пут комендантської години, оповило їх, наче сутінки, й осяяло колір хлопцевого тіла.

Пізніше Хана зрозуміє, що Кіп ніколи не дозволяв собі залежати від неї і навпаки. Вона наштовхнулася на це слово в романі, запам’ятала й записала до свого словника. « Залежати — бути комусь зобов’язаним ». А він, як вона добре знала, ніколи не дозволяв собі такого. Якщо дівчина перетнула двісті метрів темного саду, щоб наблизитися до нього, це був її власний вибір, вона могла побачити, що хлопець спить, не від браку любові, а від фізичної необхідності, щоб завтра повернутися до свого небезпечного заняття зі свіжою головою.

Він вважає її приголомшливою. Прокидається і бачить Хану в потоці лампового світла. Найбільше йому подобається розумний вираз її обличчя. Або коли вона вечорами намагається переконати Караваджо, що його задум безглуздий. Чи те, як вона підповзає до його тіла, наче свята.

Вони розмовляють, Ханин злегка наспівний голос разом із запахом брезенту шириться вздовж їхнього намету — єдиного Кіпового військового трофею з італійської кампанії, де він підводиться й торкається стін своїми довгими пальцями, наче намет — теж частина його тіла, крила кольору хакі, котрі хлопець складає довкола себе на ніч. Це його світ. У такі ночі Хана почувається вирваною з Канади. Сапер питає, чому їй не спиться. Дівчина бреше у відповідь, розлючена його самовпевненістю, його вмінням водночас відвертатися від цілого світу. Їй хочеться постукування дощових пальців по бляшаному даху, шепоту двох тополь за вікном, з’яви звуків, котрі її заколисують, сонних дерев і сонних дахів дитинства на сході Торонто, потім кількох років із Патріком і Кларою на берегах ріки Скутаматта, а згодом — затоки Джорджіан. Їй не вдалося знайти сонного дерева, навіть тут, у здичавілих хащах старого саду.

«Поцілуй мене. Це у твої уста я закохалася. У твої зуби».

Пізніше, коли голова хлопця схиляється набік, до відчинених дверей намету, Хана голосно шепоче: «Мабуть, нам варто поцікавитися в Караваджо. Якось тато сказав, що Караваджо — завжди закоханий чоловік. Не просто закоханий, а захлинається цим коханням. Завжди збентежений. Завжди щасливий. Кіпе? Ти чуєш? Я така щаслива з тобою. Щаслива просто бути з тобою».

Найбільше Хана мріяла про річку, в якій можна купатися. Їй здавалося, що в плаванні є щось таке ж великосвітське, як у бальній залі. Але Кіп мав зовсім інше уявлення про ріки, він заходив у води Моро і тягнув кріплення з дротів, щоб розгорнути механізований міст, — його з’єднані гвинтами сталеві панелі пливли водою за хлопцем, неначе живі, а небо світлішало від заграви вибухів, і хтось топився ближче до середини ріки. Знову і знову сапери пірнали, піднімали загублені блоки, розмахуючи у воді довкола себе гаками, а намул, і вода, і обличчя спалахували від фосфорних виблисків у небі над ними.

Цілу ніч вони стогнали і кричали, щоб не дати одне одному збожеволіти. Одяг вимок до нитки в крижаній воді, міст повільно розгортався над головами. А за два дні — нова річка. Жодна водойма, до якої вони підходили, не мала мостів, так ніби всі імена стерлися, зірки зникли з небес, а двері — з будинків. Саперські підрозділи заходили у воду, обв’язані мотузками, з дротами, перекинутими через плече, закручували гвинти, змащені маслом, аби метал не рипів, а потім нагорі марширувала армія. Перетинала збірний міст, а сапери стояли під ним у холодній воді.

Не раз мінометні обстріли заскочували хлопців посеред ріки, висвічували намулені береги, розривали на шматки сталь і залізо, а друзки кидали на каміння. І не було жодного захисту, лише тонка, немов шовк, ріка і метал, що вгризався в неї.