Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

— Я не бачила собак роками . За цілу війну — жодного пса.

Вона нахилилася й обійняла тварину, вдихаючи запах її шерсті й аромат гірських трав. Дівчина підштовхнула собаку до Караваджо, і той простягнув тварині шматочок хліба. Англієць перевів погляд на чоловіка, і його щелепа відвисла. Мабуть, йому на мить здалося, що собака, який заховався за Ханиною спиною, перетворився на людину. Караваджо узяв пса на руки і вийшов із кімнати.

— Я постійно думаю, — сказав англійський пацієнт, — що це мусить бути кімната Поліціано [20] Анджело Поліціано (справжнє прізвище — Амброджіні) (1454—1494) — італійський поет і вчений-гуманіст. . Ми, мабуть, на його віллі. Тут був знаменитий фонтан — вода текла просто зі стіни. Це дуже відома кімната. Усі зустрічалися тут.

— Тут була лікарня, — тихо сказала Хана. — Ще задовго до монастиря. А потім її захопила армія.

— Думаю, це була вілла Брусколі. Поліціано — найближчий фаворит Лоренцо [21] Лоренцо Медічі (1449—1492) — правитель Флоренції у 1469—1492 рр., поет, меценат. . Йдеться про 1483-й. У Флоренції в храмі Святої Трійці можна побачити картину, де зображені Медічі, а на передньому плані — Поліціано в червоному плащі. Геній і злочинець ужилися в одній людині. Блискуча, велична людина. Геній, котрий видерся на вершечок суспільства.

Вже було далеко за північ, і англієць знову прокинувся.

«Гаразд, розмовляй зі мною, забери мене кудись ізвідси», — думала Хана. Перед її очима й досі стояли руки Караваджо, а той, мабуть, годував бездомного пса на кухні вілли Брусколі, якщо вона справді так називалася.

— То були криваві часи. Кинджали, політика, трикутні капелюхи, накрохмалені панчохи й перуки. Шовкові перуки! Звичайно, згодом, трохи згодом, з’явився Савонарола і його Вогнище Марнославства. Поліціано переклав Гомера, написав видатну поему про Симонетту Веспуччі, чула про неї?

— Ні, — засміялася Хана.

— Її портрети прикрашали цілу Флоренцію. Бідолашна померла у двадцять три роки від сухот. Він прославив її, написавши «Станси до турніру», проілюстровані згодом Боттічеллі. Деякі сцени з поеми зобразив i Леонардо. Поліціано кожного дня читав лекції — дві години вранці латиною, дві години по обіді грецькою. Він мав друга Піко делла Мірандолу [22] Джованні Піко делла Мірандолла (1463—1494) — італійський мислитель і філософ епохи Відродження, представник раннього гуманізму. , затятого громадського діяча, котрий раптом приєднався до прихильників Савонароли.

— Мене так називали в дитинстві. Піко .

— Переконаний, що ці стіни бачили чимало. І фонтан у стіні. Піко, Лоренцо, і Поліціано, і молодого Мікеланджело. Кожен з них тримав в одній долоні старий світ, а в другій — новий. У місцевій бібліотеці зберігалися чотири останні книги Цицерона. Вони привозили сюди жирафів, носорогів, додо. Тосканеллі зустрічався з крамарями, слухав їхні оповіді й намалював карту світу. Вони сиділи в цій кімнаті з погруддям Платона і сперечалися цілу ніч.

А потім прийшов Савонарола й репетував на вулицях: «Покайтеся! Наближається Великий Потоп!» І вмить усе зникло — особиста воля, прагнення до елегантності, слава, право слідувати словам Платона так, як Христовим. У Європі запалали вогнища — спалювали перуки, книги, шкіри тварин, мапи. Їхні могили були відкриті чотириста років по тому. Кістки Піко збереглися ідеально. Поліціано перетворився на порох.

Англієць гортав сторінки свого щоденника, читав історії на вклеєних сторінках інших книжок, а Хана слухала про видатні карти, котрі згинули у вогні, про спалення статуї Платона — від температури мармур розплавився й чоло мудреця вкрилося тріщинами, подібно до того, як долинали через цілу долину точні звіти для Поліціано, котрий стояв на вкритих травою пагорбах і вдихав запах свого майбутнього. Піко теж був десь неподалік, у своїй сірій келії, і стежив за подіями блаженним третім оком.

Він налив у миску трохи води для собаки. Це був старий дворовий пес, старіший за війну.

Караваджо сів за стіл з карафкою вина, яке монахи передали Хані. Це були її володіння, і чоловік пересувався ними обережно, щоб нічого не порушити.

Він помічав впорядковані нею маленькі букетики польових квітів, невеличкі дарунки самій собі. Навіть у порослому бур’янами саду траплялися ділянки, котрі вона ретельно вистригла медичними ножицями. Якби Караваджо був молодшим, неодмінно закохався б у ці дрібнички.

Але він був уже немолодим. Цікаво, яким вона бачила його? Його рани, його душевна незбалансованість, сиві кучері на потилиці. Він ніколи не уявляв себе чоловіком, якого прикрашають вік і досвід. Усі стають старшими, але він і досі не відчував вповні досвіду, щоби впоратися зі своїм віком.