Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

— Я зроблю тобі перев’язку. Знаєш, я все-таки медсестра.

— Мені зручно й так. Ніби рукавиці.

— Як це сталося? — поцікавилася Хана.

— Мене впіймали, коли я вистрибнув з Анниного вікна. Та жінка, я оповідав тобі про неї, котра мене клацнула. Втім, її вини тут не було.

Хана хапає Караваджо за руку, промацує м’язи:

— Прошу, дозволь мені це зробити.

Виймає його перебинтовані руки з кишень пальта. Вдень бинти здаються сірими, а зараз у темряві — майже сяють білизною.

Дівчина береться розгортати пов’язку, і Караваджо робить крок назад, білий промінь тягнеться від його рук, наче він чаклує, поки не звільняється від бинтів.

Хана наближається до дядечка з її дитинства й бачить очі чоловіка, котрі ловлять її погляд, благають відкласти його муки на потім, і вона не помічає нічого, окрім цих очей.

Він склав долоні докупи, утворивши невеликий човник. Хана торкається його рук, притискається щокою до його обличчя, пригортається до чоловікового плеча. На дотик руки здаються міцними та загоєними.

— Я казав тобі, що довелося поторгуватися, щоб вони хоч щось залишили?

— Як тобі це вдалося?

— Я маю чимало корисних навичок.

— Так, пам’ятаю. Стривай, не ворушися. Не тікай від мене.

— Дивний цей час — кінець війни.

— Ще б пак. Період налагодження.

— Так, — погоджується Караваджо. Він підняв згорнуті човником долоні, наче хотів зачерпнути ними Місяць. — Дивись. Вони відрізали мені великі пальці, Хано.

Чоловік тримає руки навпроти Ханиного обличчя. Відверто показує їй те, що вона бачила тільки мигцем. Повертає долоню, наче дозволяє дівчині переконатися, що це не фокус і на місці великого пальця темніє ущелина. Він простягає руку до її блузки.

Хана відчуває, як підіймається на плечах тканина, коли Караваджо бере її двома пальцями і легенько тягне до себе.

— Я можу торкатися бавовни тільки так.

— Коли я була дитиною, то думала, що ти — Багряний Першоцвіт [19] Багряний Першоцвіт (Scarlet Pimpernel) — герой одноіменного роману Е. Орці. , і мені снилося, що ми разом видряпуємося на нічні дахи. Ти приходив до нас із кишенями, набитими різним дріб’язком: холодними смаколиками, пеналами, уривками нотних записів для фортеп’яно Forest Hill, — усе для мене. — Хана не бачить його обличчя в темряві, листя затуляє тінню його губи, наче вуаль багатійки. — Ти любиш жінок, чи не так? Ти завжди любив їх.

— Я й зараз люблю. Для чого цей минулий час?

— Зараз це вже не важливо, з цією війною та всім іншим.

Караваджо киває, і тінь від листя перекочується по ньому.

— Ти завжди був схожим на тих художників, які малюють лише вночі, єдине світло у вікні на цілу вулицю. Чи на збирачів черв’яків зі старими бляшанками з-під кави, прив’язаними до щиколоток, і з шоломами з ліхтариками на голові, щоб легше було копирсатися в траві. Їх повно в міських парках. Якось ти повів мене до одного з тих місць, тих «кафе», де вони продають свою здобич. Ти прирівнював це місце до біржі, де ціни на черв’яків злітали до небес і рвучко падали — п’ять центів, десять центів. Люди банкрутіли й ставали багатіями. Пам’ятаєш?

— Так.

— Ходімо назад, стає прохолодно.

— Найкращі кишенькові злодії народжуються з вказівним і середнім пальцем майже однакової довжини. Вони не мусять засувати руку глибоко до кишені. Щонайбільше — на півдюйма.

Вони прямували до будинку, минаючи лапаті дерева.

— Хто зробив це з тобою?

— Німці знайшли спеціальну жінку для цієї роботи. Думали, що так завдадуть іще більшого болю. Вони привели одну з їхніх медсестер. Прикували мої руки кайданками до ніжок столу. Коли вона відрізала великі пальці, руки легко вислизнули з кайданок, я не доклав жодного зусилля. Як уві сні. Але чоловік, котрий покликав цю жінку, був у них за старшого — оце справжній покидьок. Рануччо Томмазоні. Та медсестра невинна, вона нічого не знала про мене, ані імені, ані національності, ані того, що я накоїв.

Коли вони зайшли до будинку, англійський пацієнт кричав. Караваджо дивився, як Хана кинулася до нього, побігла сходами, і її тенісні черевики миготіли, поки дівчина поспішала, тримаючись за бильця.

Коридор наповнювався голосом. Караваджо зайшов до кухні, відірвав шматок хліба й подався за дівчиною. Коли він підійшов до кімнати, крики стали ще нестримнішими. Чоловік увійшов і побачив, що англієць витріщається на собаку, а та застигла, відхиливши голову, наче приголомшена його криком. Хана глянула на Караваджо й усміхнулася.