Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Було дивно, постійно просуваючись на північ, ночувати в базиліках, чи монастирях, чи будь-де, де можна було влаштувати на нічліг поранених. Коли хтось із пацієнтів помирав, Хана відривала невеличкий картонний прапорець, прикріплений до ліжка над головою, щоб санітари могли здалеку побачити сигнал. Потім вона виходила із будинку з товстими стінами і йшла у весну, зиму чи літо, і пори року здавалися архаїчними, мовби старий джентльмен, який пересиджує війну. Хана йшла на вулицю за будь-якої погоди. Їй хотілося вдихнути повітря, котре нічим людським не пахло, хотілося місячного світла, хай навіть воно прийде зі зливою.

Привіт, друзяко, бувай, друзяко. Догляд тривав коротко. Це був контракт тільки до смерті. Ніщо в її душі ніколи не підказувало, що Хана стане медсестрою. Але, відтявши волосся, вона підписала угоду, яка залишалася чинною, аж поки вони не зупинилися на віллі Сан-Джироламо на північ від Флоренції. Крім неї сюди занесло ще чотирьох медсестер, двох лікарів і сотню пацієнтів. Війна котилася далі, на північ Італії, а вони були тим, що залишилось позаду.

Пізніше, на святкуванні якоїсь місцевої перемоги, впродовж якого маленьке гірське містечко все одно залишалося тужним, Хана повідомила, що не повернеться до Флоренції, чи Пізи, чи будь-якого іншого шпиталю — її війна закінчилася. Вона залишиться доглядати обпеченого чоловіка, названого ними англійським пацієнтом, якого — Хана вже зрозуміла — неможливо транспортувати через крихкість його кінцівок. Вона кластиме йому на очі беладонну, робитиме сольові ванночки для заспокоєння його порубцьованої, вкритої обширними опіками шкіри. Її попереджали про небезпеку залишатися в шпиталі — монастир упродовж кількох місяців був схованкою німців, союзники нашпигували його набоями й сигнальними ракетами. Від’їжджаючи, люди не залишили їй нічого, аби вона могла захиститися від розбійників.

Хана вперто відмовлялася їхати, склала уніформу, дістала коричневу ситцеву сукню, яку зберігала місяцями, й надягла її разом із тенісними черевиками. Вона зробила крок назад і вийшла з війни. Достатньо довго вона слухалася наказів, переїжджала з місця на місце. Дівчина буде сидіти на цій віллі з обгорілим англійцем, поки черниці не повернуться до монастиря. Була в чоловікові якась річ, яку вона сподівалася вивчити, зростися з нею й заховатися туди, де зможе забути про свою дорослість. Було щось легке, повітряне, невагоме, наче вальс, у його розмові з нею, в плині його думок. Хані хотілося врятувати цього чоловіка без імені й майже без обличчя, котрий був усього-на-всього одним із близько двох сотень, яких вона виходжувала, поки інвазія просувалася на північ.

Вона так і покинула святкування, у своїй ситцевій сукенці. Зайшла до кімнати, котру ділила з іншими медсестрами, і сіла. Щось зблиснуло у полі її зору, і Хана здивовано помітила маленьке кругле люстерко. Підвелася й повільно попрямувала до нього. Воно було дуже маленьким, але водночас розкішним. Хана не дивилася в дзеркало понад рік, іноді лише спостерігала за своєю тінню на стінах. У люстерку віддзеркалювалася тільки щока, тому довелося витягнути руку, пальці тремтіли. Вона побачила свій невеличкий портрет, наче це була вигадлива брошка. Вона. Крізь вікно долинали голоси пацієнтів, котрих вивезли на сонечко у візках, вони сміялися й тішилися разом із медперсоналом. Усередині залишилися тільки важкохворі. Хана посміхнулася: «Привіт, друзяко!» Дівчина пильно вдивлялася у відображення, намагаючись упізнати себе.

Хана і Караваджо прогулюються садом у темряві. Він починає розмову, за звичкою повільно розтягуючи слова:

— Хтось однієї глупої ночі святкував день народження на Денфорт-авеню. В нічному ресторані Кроулера. Пам'ятаєш, Хано? Кожен мав підвестися і заспівати пісню — твій татко, я, Жанетта, всі друзі, і тоді ти вперше промовила, що теж хочеш. Ти тоді ще була школяркою й вивчила пісні на уроках французької.

Ти все зробила дуже урочисто, залізла на лавицю, а потім ступила ще один крок і опинилася на дерев’яному столі між тарілками та запаленими свічками. І раптом ти затягла «Марсельєзу»:

Ти співала голосно, поклавши руку на серце. Гей, діти рідної країни ! Половина присутніх навіть не знали, що це, до дідька, за пісня така, а може, ти й сама не знала точного перекладу тих слів, але розуміла, про що вони.

Вітер напнув твою спідничку так, що вона майже торкалася свічок, і твої оголені щиколотки здавалися сліпучо-білосніжними в цьому барі. Тато дивився на тебе, зачудовувався новою мовою, мелодією, котра пливла так чітко, бездоганно, без жодного сумніву, а вогники свічок то відхилялися в бік твоєї сукні, то майже її торкалися. Наприкінці ми всі підвелися, а татко взяв тебе на руки.