Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

— Хано.

— Хіба ти не зрозумів?

— За що ти так його обожнюєш?

— Я кохаю його.

— Ні, не кохаєш, ти обожнюєш його. Створюєш собі кумира.

— Йди геть, Караваджо. Прошу.

— Ти з якихось причин прив’язуєш себе до мерця.

— Я думаю, він святий. Святий без надії. Чи буває так? І ми жадаємо лише одного — врятувати його.

— Хіба ти не бачиш, йому байдуже!

— Мені вистачить сил, щоб любити його.

— Тобі двадцять років, а ти вирвала себе з цього світу, щоб любити привида! — Караваджо на мить замовк. — Ти мусиш врятувати насамперед себе від розпачу. Розпач — найближчий родич ненависті. Дозволь мені розповісти. Це найважливіша річ з усього, чого я навчився. Якщо ти вип’єш отруту, призначену для когось іншого, сподіваючись полегшити його страждання, то не врятуєш нікого, а лише накопичиш отруту в собі. Ті люди в пустелі були кмітливішими за тебе. Вони збагнули, що його можна використати. Тому й врятували його, але коли він став непотрібний — позбулися.

— Дай мені спокій.

Коли в серці Хани порожньо, вона сідає у високі вологі трави фруктового саду, пам’ятаючи про проблеми із сухожиллями. Дівчина чистить знайдену на дереві сливку і ховає її до темної кишені бавовняної сукні. Коли Хані самотньо, вона намагається уявити, хто може прийти цим старим шляхом під зеленим шатром вісімнадцяти кипарисів.

Ось англієць прокидається, медсестра нахиляється і вкладає йому до уст третину сливової м’якоті. Його відкритий рот всмоктує плід, наче воду, — жодного поруху щелепи. Здається, чоловік от-от заплаче від задоволення. Дівчина майже фізично відчуває, як він ковтає сливу.

Пацієнт підносить руки до обличчя й витирає з уст останню краплю сливової м’якоті, до якої не може дотягнутися язиком, а потім злизує сік iз пальця.

— Хочеш, я розповім тобі про сливи? — запитує він. — Коли я був хлопчиком…

Після кількох перших ночей, після того як Хані довелося спалити майже всі ліжка, щоб захиститися від холоду, вона знайшла гамак якогось мерця і стала спати в ньому. Вона заганяла цвяхи в стіну кімнати, в якій хотіла прокинутися наступного ранку, вішала своє ліжко й ніби пропливала над усією мерзотою, порохом і водою, що залишалися на підлозі, і щурами, котрі сповзали сюди з четвертого поверху. Щоночі вона залізала в примарний силует підвісного ліжка кольору хакі, взятого з-під солдата, котрий помер на її руках.

Пара тенісних черевиків і гамак. Ось і все, що вона взяла в інших цієї війни. Вона могла прокинутися вночі під снопом місячного сяйва на стелі, загорнута в стару сорочку, а сукня висіла на цвяшку біля дверей. Тепер потепліло і можна було спати так. Раніше, коли було холодно, їм довелося спалити речі.

Її ліжко, її черевики і її сукня. Вона збудувала собі мініатюрний світ і була впевнена в його безпеці; обидва чоловіки — наче віддалені планети, кожна з яких обертається власною орбітою пам’яті й самотності. Караваджо — татовий ліпший друг у Канаді, колись міг незворушно стояти й дивитися, як хаос опановує цілу зграю жіночок, котрі прагли віддатися йому. Тепер він лежить у темряві. Колись Караваджо був злодієм-одинаком, який ніколи не працював з чоловіками, бо не довіряв жодному з них, був душею компанії та спілкувався з чоловіками, але надавав перевагу слабкій статі, а коли він починав розмовляти із жінкою, то незабаром потрапляв у тенета нового зв’язку. Часом на світанку Хана прокрадалася додому й заставала Караваджо, котрий спав у татовому кріслі, стомлений від злодійських або любовних походеньок.

«Караваджо належить до тих людей, котрих ти просто мусиш прийняти так чи інак, — думала Хана, — а себе мусиш постійно щипати, щоби не з′їхати з глузду в їхній компанії. Таких людей треба хапати за волосся й не відпускати, наче потопельника, бо інакше вони потягнуть тебе за собою. Або ти зустрічаєш їх якось на вулиці й вони вже заносять руку для привітання, а потім перестрибують пристінок і зникають на кілька місяців». Він був пропащим дядечком.

Караваджо змушує тебе божеволіти, просто обійнявши своїми руками, своїми крильми. Можна звикнути обійматися з ним. Але зараз він лежить у темряві, так само як і вона, десь у глибинах цього велетенського будинку. Тож Караваджо був тут. І пустельний англієць також був тут.

Під час війни Хана бачила найтяжчих пацієнтів, і вижити їй допомогла лише холодна відстороненість медичної сестри. «Я переживу це. Це не знищить мене». Ці речення дівчина повторювала, мов заклинання, поки вони минали всі ті міста — Урбіно, Анг’ярі, Монтеркі, поки нарешті не зупинились у Флоренції, а потім рушили далі й дійшли аж до іншого моря недалеко від Пізи.