Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Їй не хочеться зупинятися. Кидати ці слова старої пісеньки. Вона уявляє всі ті місця, куди закоханий веде свою солоденьку, де не пиячать боввани, де повно дружніх людей. Вона підіймає голову й киває, як підтвердження про завершення гри.

Караваджо проґавив цю сцену. Коли він повернувся, Хана й обидва солдати саперського підрозділу готували на кухні канапки.

Остання середньовічна війна прокотилася Італією в 1943—1944 роках. Міста-фортеці на стрімких скелях, за котрі воювали з восьмого століття, побачили армії нових королів, які бездумно йшли в атаку. Серед голого каміння сновигали ноші з пораненими, сходили кров’ю виноградники, якби хтось надумав копати глибше, ніж простяглися танкові колії, неодмінно знайшов би чимало закривавлених сокир і списів. Монтеркі, Кортона, Урбіно, Ареццо, Сансеполькро, Анґ’ярі. А було ж іще узбережжя.

Коти спали в баштах танків, націлених на південь. Англійці, американці, індійці, австралійці, канадці просувалися на північ, і сліди розірваних набоїв розчинялися у повітрі. Коли армії зустрілися під Сансеполькро, містом, яке славилося своїми арбалетами, деяким солдатам вдалося роздобути їх і беззвучно стріляти вночі по стінах обложеного міста. Кессельрінг, генерал-фельдмаршал німецької армії, яка відступала, серйозно задумувався, чи не вилити на них, бува, киплячої олії із зубчастих стін.

Знавців середньовічної історії витягли із затишних кабінетів Оксфорду і привезли до Умбрії. Їхній середній вік становив шістдесят років. Учених мужів розквартирували разом із військом, і на зустрічах зі стратегами вони забували, що людство вже винайшло літаки. Вони говорили про міста з точки зору їхньої мистецької цінності. У Монтеркі це була фреска П'єро делла Франческа «Мадонна народження» у капличці неподалік міського цвинтаря. Коли сімсотлітню фортецю нарешті здобули у період весняних дощів, війська оселилися під височенним куполом собору і солдати спали під кам’яною кафедрою, котра зображувала Геракла, що душить Гідру. Вони мали тільки погану воду. Багато людей померло від тифу і пропасниці. Солдати розглядали у польові біноклі готичну церкву Ареццо і впізнавали на фресках П'єро делла Франческа обличчя звичайних людей. Цариця Савська вела бесіди із Соломоном, а поруч лежав мертвий Адам з гілочкою з дерева пізнання добра і зла в устах. Багато років по тому цариця дізнається, що Силоамський міст збудували з цієї священної деревини.

Без упину дощило, і було холодно, здавалося, ніде немає жодного порядку, тільки на цих циклопічних картинах: суд, побожність, жертвоприношення. Восьма армія натикалась на річку за річкою, відновлювала підірвані мости, попереду під постійним ворожим вогнем сапери спускалися до води мотузяними драбинами і перепливали водойми або переходили їх убрід. Вода забирала за собою їжу й намети, люди, обв’язані дротами від обладнання, зникали. Якось, перепливши ріку, армія намагалася вибратися на берег. Руки солдатів аж по зап’ястя загрузли у стіні намулу на узбережжі, і єдине, про що вони мріяли, — щоби болото затверділо і втримало їх.

Молодий сапер-сикх притулився щокою до бруду й думав про обличчя цариці Савської, про текстуру її шкіри. Ця ріка намагалася поглинути його, і лише пристрасть не давала хлопцеві замерзнути. Він зняв би з її волосся вуаль. Він поклав би руку їй на шию під оливковою блузою. Йому було важко і сумно, як і мудрому цареві та винуватій цариці, котрих він бачив в Ареццо два тижні тому.

Він повис над водою, застрягши руками у намуленому березі. Моральна стійкість — дуже тонка матерія — покинула їх, не витримавши цих жахливих днів та ночей, і залишилася тільки в книжках і на розмальованих стінах. Хто на церковній фресці був оповитий більшим сумом? Хлопець нахилився, щоби притулитися до тендітної шиї цариці й відпочити. Він закохався в її смиренні очі. Це жінка, здатна колись осягнути священність мостів.

Уночі, коли хлопець лежав у похідному таборі, його руки рухалися двома арміями в атаці. І не було жодної надії на якесь розв'язання чи перемогу, окрім тимчасового пакту між ним і намальованою царицею, котра дуже скоро забуде його, бо ніколи не звертала на нього особливої уваги чи знала його, сикха, котрий подолав угору половину мокрої від дощу мотузяної драбини, щоб звести механізований міст для своєї армії. Але він запам’ятав її обличчя та її історію. За місяць, коли їхній батальйон дістався моря і всім вдалося пережити лихоліття, увійти до узбережного містечка Каттоліка, інженери розчистили смугу пляжу шириною в двадцять ярдів і можна було скупатися голяка, сикх зблизився з одним спеціалістом із Середньовіччя, той добре до нього ставився — розмовляв і навіть поділився м’ясними консервами, — і хлопець пообіцяв віддячити йому, показавши щось неймовірно цікаве.