Чак Паланик - Бійцівський клуб

Я сидів там, у кабінеті менеджера готелю.

Я — Зловісний Вишкір Помсти Джо.

Менеджер відразу ж заявив, що в мене є три хвилини. Я встиг за тридцять секунд розповісти йому, як сцяв у суп, пердів на крем-брюле, сякався в тушкований салат-цикорій, а також розказав йому, що тепер хочу, аби готель щотижня надсилав мені чек на суму, яка дорівнює моїй середній платні за тиждень плюс чайові. Я натомість більше ніколи не вийду на роботу й не піду до журналістів чи до санітарного нагляду й, зніяковіло пускаючи сльозу, не зізнаюся їм у всьому.

Заголовок: «Офіціант, якого замучило сумління, розповів, що псував їжу».

Звісно, сказав я, мене можуть кинути до в’язниці. Мене можуть підвісити за яйця, можуть тягати вулицями, можуть здерти з мене шкуру й облити лугом, але готель «Прессман» запам’ятають назавжди як той, де найбагатші у світі люди їдять страви, приправлені сечею.

Я говорю Тайлеровими словами.

А колись я був таким гарним хлопцем.

Коли у своєму кабінеті голова профспілки стусонув Тайлера, той зареготав. Один удар збив Тайлера зі стільця, і він сидів, прихилившись до стіни, й сміявся.

— Ну ж бо! Однаково ти не зможеш мене вбити, — регочучи, казав Тайлер. — Недоумку! Ти можеш роз’юшити мене в лайно, але ти не можеш мене вбити.

Ти маєш забагато чого втрачати.

Мені ж втрачати нічого.

У тебе є все.

Ну ж бо! Бий! Просто в живіт! Затопи ще раз по мармизі. Повибивай мені всі зуби, чеки ж усе одно будеш надсилати. Переламай усі ребра але простроч плату мені хоч на тиждень, і всім про все стане відомо. Тебе й твою нікчемну профспілку засудить кожен власник кінотеатру, кожен кінопрокатник, кожна мамка, чиє дитя, дивлячись «Бембі», раптом уздріло стоячий прутень.

— Я непотріб, — сказав Тайлер, — я непотріб, лайно й придурок для тебе й усього цього сраного світу. Тобі байдуже, де я живу, як себе почуваю, що їм, чим годую своїх дітей, чим розплачуюся з лікарем, коли нездужаю. Так, я дурень і слабак, і мені все обридло, та однаково — тепер ти відповідаєш за мене.

Я сиджу в кабінеті менеджера готелю «Прессман». Мої губи, розбиті в бійцівському клубі, потріскалися частин на десять. Дірка-гузно у щоці дивиться на менеджера, і все це має вельми переконливий вигляд.

Загалом я сказав усе те саме, що й Тайлер.

Коли голова профспілки відлупцював Тайлера так, що той уже лежав на підлозі, коли пан голова побачив, що Тайлер не відповідає йому нічим, його високоповажність відхилився назад усім своїм здоровенним, як «каділлак», корпусом — набагато більшим і міцнішим, ніж насправді потрібен йому, — розмахнувся ногою і всадив носака Тайлерові під ребра, а Тайлер зайшовся реготом. Його високоповажність копнув Тайлера по нирках, і Тайлера скрутило в м’ячик, та він не припиняв сміятися.

— Ну ж бо, відведи душу! — сказав Тайлер. — Повір мені. Тобі полегшає. Ти почуватимешся просто пречудово.

Я попрохав у менеджера готелю «Прессман» дозволу скористатися телефоном у його кабінеті, підійшов і набрав номер відділу міських новин у місцевій газеті. Менеджер витріщився на мене, а я заговорив у слухавку.

Алло, доброго дня, сказав я, я скоїв жахливий злочин проти людяності, щоб висловити свій політичний протест. Я протестую проти експлуатації працівників сфери обслуговування.

Коли вже сідати до в’язниці, то не просто лакеєм-дурником, який дзюрив у суп. Це мусить мати героїчний розмах.

«Офіціант-Робін Гуд — захисник злидарів».

Ітиметься набагато більше, ніж про якийсь один готель і одного офіціанта.

Менеджер дуже обережно забирає в мене слухавку. Він каже, що не хоче, щоб я тут більше працював, принаймні в такому вигляді.

Стоячи перед столом менеджера, я кажу: що?

Вам не подобається оце?

Далі дивлячись на менеджера, я без вагань, розмахнувшись рукою, заціджую кулаком собі по носі так, що струпи, якими взялися давніші рани, тріскають і чвиркає кров.

Без жодної на те причини мені пригадується наша з Тайлером перша бійка. Я хочу, щоб ти щосили вдарив мене.

Удар вийшов не дуже сильний. Я знову б’ю себе. Кров цебенить із носа, виглядає непогано, але я ще й відкидаюся назад, налітаю на стіну, жахливо зойкаю і трощу картину, яка висить там.

Уламки скла, рама, картина з квітами падають додолу, усе заливає моя кров, а посеред цього всього я блазнюю далі. Я поводжуся як геть пришелепуватий. Кров скрапує на килим, я підповзаю до стола, хапаюся за його край, лишаючи потворні криваві відбитки рук, і кажу, будь ласка, допоможіть мені, але починаю хихотіти.