Чак Паланик - Бійцівський клуб

Марла дивиться на мою руку й на шрам від Тайлерового поцілунку.

Я сказав студентові, що, мабуть, їм тут не часто трапляються родимки.

Не в тому річ. Усі подумали, розповів студент, що то не родимка, а рак.

З’явився новий різновид раку, який уражає молодь. Людина прокидається з червоною плямою на стопі чи на кісточці.

Пляма не зникає, а росте й росте, доки не вкриває тебе повністю, і тоді ти помираєш.

Студент розповів, що лікарі й усі решта так сполошилися, бо думали, що в мене цей новий рак. Поки що його підчепило небагато людей, але він швидко поширюється.

Це було багато-багато років тому.

Із раком завжди так, кажу я Марлі. Помилки будуть траплятись, і, можливо, найголовніше тут — не забути про решту своєї істоти, якщо з її невеличкою частинкою може статися щось погане.

Марла мовить:

— Може.

Студент із азотом скінчив і сказав мені, що бородавка відпаде за кілька днів. Поряд із моїм голим задом на липкому папері лежала вже нікому не потрібна полароїдна світлина моєї ноги. Я спитався, чи можна мені її забрати.

Ця світлина досі висить у мене в кімнаті, в рамці, в кутку дзеркала. Щоранку, збираючись на роботу, я зачісуюся перед дзеркалом і згадую, як одного разу протягом десяти хвилин у мене був рак, ба гірше, ніж рак.

Я розповідаю Марлі, що цього року на День Подяки я вперше не пішов із дідусем кататися на ковзанах, хоча лід був завтовшки майже шість дюймів. Бабуся завжди носила невеличкі округлі перев’язки на чолі чи на руках, де родимки, які вона мала все своє життя, їй не подобалися. Перев’язки розмотувалися, їхні краї бралися торочками, або ж родимки з коричневих перетворювалися на сині чи чорні.

Останнього разу, коли бабуся виписувалася з лікарні, дідусь ніс її валізу, а та була така важезна, що дідусь поскаржився, мовляв, його аж перекривило. Моя бабуся, франко-канадійка, була така сором’язлива, що ніколи не показувалася на людях у купальному костюмі, а коли йшла до вбиральні, то завжди відкручувала кран у раковині, щоб замаскувати звуки, які могли звідти долинути. Покидаючи лікарню Лурдської Богородиці після часткової мастектомії, вона сказала:

— Це тебе перекривило?

Для дідуся це було підсумком його історії: бабуся, рак, їхній шлюб, його життя. Щоразу як розповідає цю історію, він сміється.

Марла не сміється. Я хочу розсмішити її, привернути до себе. Щоб вона пробачила мені колаген, я хочу сказати Марлі, що нічого тут немає, що нічого не знайшов. Якщо вона й знайшла щось уранці, то це була помилка. Як із родимою плямою.

У Марли на відвороті руки шрам від Тайлерового поцілунку.

Я хочу розсмішити Марлу, тож не розповідаю їй, як останнього разу тримав в обіймах Хлою, Хлою, що лишилася без волосся, Хлою, вкритий жовтим воском скелет із пов’язаним шовковою хусткою лисим черепом. Я востаннє стиснув Хлою в обіймах перед тим, як вона зникла назавжди. Я сказав їй, що вона скидається на пірата, і вона засміялась. Я, коли ходжу на пляж, сідаючи, завжди ховаю праву ступню під себе. Ту, що з Австралією і Новою Зеландією. Або ж закопую її в пісок. Лякає мене те, що люди побачать мою ногу і я помиратиму в їхній свідомості. Рак, якого в мене нема, тепер усюди. Я не розповідаю про це Марлі.

Ми багато чого не хочемо знати про людей, яких любимо.

Щоб привернути її до себе, щоб розсмішити, я розповідаю про жінку, яка написала до «Дорогої Еббі» [26] Газетна колонка, а також радіопрограма, що спеціалізується на сімейних порадах. , як вона вийшла за вродливого успішного власника похоронного бюро, а той у першу шлюбну ніч змусив її сидіти у ванні з крижаною водою, доки її шкіра не стала морозною на дотик, а потім сказав лежати нерухомо в ліжку, поки він здійснював статевий акт із її холодним безрушним тілом.

Найкумедніше в усьому цьому те, що ця жінка, яка погодилася таке зробити шлюбної ночі, робила так само наступні десять років подружнього життя, а тепер вона пише до «Дорогої Еббі» й питає Еббі, чи це нормально.

Ось чому я так полюбляв ходити на групи підтримки: коли люди гадають, що ти помираєш, вони віддають тобі всю свою увагу.

Якщо цей раз може стати останнім, коли вони тебе побачать, вони справді бачать тебе. Тоді всі розмови про їхні невиплачені кредити, про пісні, які вони чули по радіо, про розкуйовджену зачіску щезають, наче дим.

Ти збираєш усю їхню увагу.

Люди слухають тебе замість чекати своєї черги заговорити.

Коли з тобою говорять, то не просто розповідають якісь байки. Під час розмови між вами щось виникає, і потім ви обоє вже не ті самі, які були до того.