Чак Паланик - Бійцівський клуб

Марла почала ходити на групи підтримки, коли вперше знайшла в себе пухлину.

Наступного ранку після того, як ми знайшли в неї другу пухлину, Марла прискакала на кухню, запхавши обидві ноги в одну половину колготок, і сказала:

— Диви, я русалка.

Марла сказала:

— Це не те, коли хтось сідає на унітаз задом наперед і вдає, ніби їде на мотоциклі. Тут усе сталося по- справжньому.

Перша пухлина з’явилася незадовго перед тим, як ми зустрілися з Марлою на «Лишаймося чоловіками разом», а ось тепер показалася й друга.

Марла досі жива — це все, що вам треба знати. Її життєва філософія, розповіла мені Марла, полягає в тому, що вона може померти будь-якої миті. Трагедія її життя в тому, що вона не помирає.

Коли Марла вперше намацала в себе пухлину, вона пішла до клініки, де вздовж трьох стін приймальні на пластикових стільцях сиділи згорблені, схожі на опудала матері, а безживні, наче ляльки, діти згорнулися в них на колінах або прилягли коло їхніх ніг. Очі дітям позападали, взялися темними обводами подібно до того, як беруться гниллю й псуються апельсини чи банани, а матері вичесували їм із ковтунів лупу, спричинену невтримною грибковою інфекцією. Зуби на тлі худорлявих облич здавалися такими велетенськими, що ставало зрозуміло: це лише оскіпки кісток, які вистромилися крізь твої ясна, щоб дрібнити їжу.

Ось де ти опиняєшся, якщо в тебе немає медичного страхування.

Коли ще ніхто нічого не знав достеменно, багато геїв захотіли собі дитину, а тепер діти хворі, матері помирають, а батьки вже повмирали. Сидячи посеред лікарняного нудотного запаху сечі та оцту й слухаючи, як медсестри розпитують кожну матір, як довго вона вже хвора, як багато ваги втратила і чи хтось опікуватиметься її дитиною, Марла вирішує — ні.

Якщо вона має померти, Марла не хоче про це знати.

За рогом клініки Марла зайшла до пральні, покрала з сушарок усі джинси й пішла до перекупки, яка дала їй по п’ятнадцять баксів за штуку. Після цього Марла купила собі справді якісні колготки, такі, що не розлазяться.

— Навіть якісні колготки, ті, що не розлазяться, — каже Марла, — однаково деруться.

Немає нічого непорушного. Усе нищиться.

Марла почала ходити на групи підтримки, бо легше, коли біля тебе є ще хтось, така сама підтирка людської дупи. У кожного щось не гаразд. І на якийсь час її серце мовби зупинилося.

Марла стала працювати в похоронному бюро з клієнтами, які оплачували послуги наперед. Часом якийсь здоровезний гладючий чоловік, хоча зазвичай гладюча жінка, виходив з виставкової зали з похоронною урною завбільшки з підставку під яйце, і тоді Марла, яка сиділа за робочим столом у передпокої, у своїх подертих колготках, зі своїм темним волоссям, зібраним позаду, з пухлиною в грудях, Марла, приречена на смерть, казала:

— Пані, не лестіть собі! У цю крихітну урну не влізе попіл навіть від самої вашої голови. Вертайтеся й виберіть собі щось завбільшки з кулю для боулінгу.

Марлине серце було схожим на моє обличчя. Усе лайно й непотріб цього світу відобразилися в ньому. Використана підтирка дупи, і ніхто навіть не завдасть собі клопоту віддати її на переробку.

Після відвідин клініки, поки вона ще не почала ходити на групи підтримки, розповіла мені Марла, вона зустрічала багато кого, хто помер. Ті люди були мертві й уже на тому боці, а вночі вони телефонували їй. Часом у барі бармен кликав Марлу до телефону, а коли вона брала слухавку, там була мертва тиша.

Тоді вона гадала, що дійшла до краю.

— Коли тобі двадцять чотири, — каже Марла, — ти ще уявлення не маєш, як далеко можна зайти, але я швидко все схоплювала.

Коли Марла вперше наповнювала похоронну урну, вона не наділа маску на обличчя. Пізніше, коли вона чхнула й висякалася, на хустинці лишилася чорна брудота від пана Бозна-Як-Там-Його.

Якщо в домі на Паперовій вулиці телефон дзвонив лише раз, а коли ти брав слухавку, на тому кінці була тиша, ти вже знав: це по Марлу. Це траплялося значно частіше, ніж можна було очікувати.

У дім на Паперовій вулиці став надзвонювати детектив, що розслідував вибух у моїй квартирі. Тайлер тоді ставав коло мене, торкаючись грудьми мого плеча, й нашіптував в одне вухо, тим часом як я тримав слухавку коло іншого, а детектив запитував мене, чи я не знаю нікого, хто міг би виготовити динаміт у домашніх умовах.

— Руйнування, — шепотів Тайлер, — це природна частина мого розвитку в напрямку до трагедії й розпаду.

Я сказав слідчому, що вибухнув мій холодильник.