Чак Паланик - Бійцівський клуб

Я говорю Тайлеровими словами. А колись я був таким гарним хлопцем.

Я дивлюся начальникові просто в очі. Вони в нього блакитні-блакитні, блідо-блакитні волошкові очі.

Напівавтоматичний карабін «J&R 68» теж має магазин на тридцять набоїв, а важить лише сім фунтів.

Начальник мовчки дивиться на мене.

Це вам не смішки, кажу я. Це, мабуть, хтось, кого ви давно знаєте. Мабуть, цей чоловік знає все про вас: де ви мешкаєте, де працює ваша дружина, до якої школи ходять ваші діти.

Розмова ця втомлює і зненацька дуже-дуже набридає.

І навіщо Тайлерові здалося десять копій правил бійцівського клубу?

От тільки не слід казати, що мені відомо про шкіряні салони, через які потім виникають вроджені вади розвитку. І про браковані гальмівні колодки, які цілком нормальні на вигляд, торговельний агент нічого не помічає, але вони підводять після двох тисяч миль пробігу.

Відомо мені й про реостат системи кондиціонування повітря, який нагрівається так, що в бардачку займаються карти. І про те, скільки людей згоріло живцем через зворотний удар полум’я в паливну форсунку. Я бачив людей із відрубаними по коліно ногами, бо турбокомпресор вибухав, його лопаті пробивали теплоізоляційну перегородку і влітали до салону. Я був на місцях аварій, бачив згорілі машини та протоколи огляду, де навпроти «ПРИЧИНА АВАРІЇ» стояло «невідома».

Ні, кажу, це не я писав. Я беру аркуш двома пальцями й висмикую його з начальникової руки. Край аркуша, мабуть, порізав йому великий палець, бо рука його злітає до рота, і він несамовито смокче, вирячивши очі. Зіжмакавши папір, я кидаю його у відро для сміття коло мого робочого столу.

Може, кажу я, вам не слід тягти до мене всіляке сміття, яке ви десь підбираєте?

У неділю ввечері я йду до «Лишаймося чоловіками разом», але підвал єпископальної церкви Святої Трійці майже порожній. Прийшли тільки Великий Боб і я. Я ледве приліз, кожен м’яз мого тіла збитий уздовж і впоперек, але моє серце несамовито скаче в грудях, а в голові вирує коловерть думок. Це безсоння. Цілу ніч у твоїй голові снуються думки.

Цілісіньку ніч ти думаєш: «Чи я сплю? Чи я спав?»

Немов глузуючи з моїх травм, м’язи на руках Великого Боба випинаються з-під рукавів футболки, тверді й лискучі. Великий Боб усміхається, він радий мене бачити.

Він думав, що я помер.

Ага, кажу я, я думав про нього те саме.

— Що ж, — каже Великий Боб, — у мене добра новина.

Де всі?

— Оце і є добра новина, — каже Великий Боб. — Групу розпустили. Я прийшов сюди тільки на випадок, якщо хтось про це ще не знає.

Заплющивши очі, я падаю на картату канапу, придбану в магазині вживаних речей.

— Добра новина полягає в тому, — мовить далі Великий Боб, — що відкрили нову групу, але перше правило цієї нової групи каже, що про неї не можна нікому говорити.

Ох!

Великий Боб мовить:

— І друге правило цієї нової групи каже, що про неї не можна нікому говорити.

От лайно! Я розплющую очі.

Блядь.

— Ця група називається бійцівський клуб, — каже Великий Боб. — Вони зустрічаються щоп’ятниці ввечері на іншому кінці міста, в гаражі, який замикають ізсередини. А в четвер увечері інший бійцівський клуб збирається в сусідньому гаражі.

Мені не відомо про жодне з цих місць.

— Перше правило бійцівського клубу, — каже Великий Боб, — не говорити про бійцівський клуб.

У середу, четвер і п’ятницю Тайлер працює ввечері кіномеханіком, я бачив його квитанцію про нарахування заробітної плати за минулий тиждень.

— Друге правило бійцівського клубу, — каже Великий Боб, — нікому не говорити про бійцівський клуб.

У суботу ввечері Тайлер ходить до бійцівського клубу разом зі мною.

— Битися лише сам на сам.

У неділю зранку, побиті, ми повертаємося додому й спимо аж до вечора.

— Один бій на раз, — каже Великий Боб.

У неділю й понеділок увечері Тайлер працює офіціантом.

— Битися без взуття й голими по пояс.

У вівторок увечері Тайлер удома варить мило, загортає його в обгортковий папір і надсилає замовникам. «Миловарня на Паперовій вулиці».

— Бій триває стільки, скільки потрібно, — каже Великий Боб. — Це правила бійцівського клубу, що їх вигадав хлопчина, який вигадав і сам клуб.

Великий Боб питає:

— Ти часом його не знаєш?

— Я сам з ним ніколи не зустрічався, — каже Великий Боб. — Його звати Тайлер Дьорден.

«Миловарня на Паперовій вулиці».

Чи я його знаю?

А біс його зна, кажу я.

Може, й знаю.

Коли я приїхав до готелю «Ріджент», Марла в купальному халаті чекала на мене у вестибюлі. Марла зателефонувала мені на роботу й спитала, чи не пропустив би я сьогодні тренажерний зал, чи бібліотеку, чи пральню, чи що там я собі запланував після роботи, а натомість заїхав би до неї.