Чак Паланик - Бійцівський клуб

Тайлер передав пістолет по колу. Він був такий важкий, наче щось велетенське, гору чи Сонце, стиснули й перетопили на цю річ. Комітетники тримали пістолет двома пальцями. Кожному кортіло спитати, чи він заряджений, але друге правило проекту «Руїна» — не питати нічого.

Можливо, він заряджений, можливо, ні. Можливо, завжди слід припускати найгірше.

— Пістолет, — сказав Тайлер, — простий і досконалий. Треба лише натиснути на гачок.

Правило третє проекту «Руїна» — жодних відмовок.

— Гачок, — сказав Тайлер, — спускає курок, курок б’є по капсулю з порохом.

Правило четверте — жодної брехні.

— Вибух штовхає металеву кулю крізь отвір у набої, а дуло пістолета спрямовує вибухову силу пороху й викидає реактивну кулю в потрібному напрямку, — сказав Тайлер, — точнісінько як людину-ядро викидає з гармати, або як ракету з пускової шахти, або як вашу малаф’ю.

Коли Тайлер вигадав проект «Руїна», він сказав, що мета проекту не має нічого до сторонніх людей. Тайлерові байдуже, чи постраждають сторонні. Мета — пояснити кожному учасникові проекту, що він має силу контролювати історію. Що ми, кожен із нас, можемо контролювати світ.

Тайлер вигадав проект «Руїна» в бійцівському клубі.

Одного вечора в бійцівському клубі я бився з новачком. Тої суботи до клубу вперше прийшов юнак із ангельським личком, і я викликав його до бою. Таке правило. Якщо ти вперше в бійцівському клубі, ти мусиш битися. Я знав це і вибрав його, тому що моє безсоння повернулось і мені кортіло знищити щось гарне.

Оскільки більшій частині мого обличчя вже не загоїтись, то втрачати мені в тому, що стосується краси, вже нíчого. На роботі начальник питає мене, що я роблю таке, від чого дірка в моїй щоці не гоїться. Коли я п’ю каву, відповів я йому, я затуляю дірку двома пальцями, щоб кава не витікала.

Є такий задушний захвáт іззаду, коли повітря твоєму суперникові лишається рівно стільки, щоб він не знепритомнів. Того вечора в бійцівському клубі я бив нашого новачка, молотив по його гарненькому ангельському личку спочатку кісточками кулака, що дробили його плоть, наче кутній зуб їжу, а потім верхнім боком кулака, коли кісточки обдерлись об його вистромлені з розбитих губ зуби. Зрештою хлопчина крізь мій захват мішком повалився додолу.

Потім Тайлер сказав мені, що ніколи раніше не бачив, щоб я так дощенту руйнував щось. Того вечора Тайлер усвідомив, що бійцівський клуб треба піднімати на щабель вище або закривати.

Наступного ранку за сніданком Тайлер сказав:

— Ти скидався на маніяка, на справжнього психопата. Куди тебе занесло?

Я відповів, що почуваюся, як лайно, й анітрохи не розслабився. Я не зловив жодного кайфу. Може, у мене виробилася звичка, як до наркотиків, і бійка мені більше не вставляє. Може, мені треба щось сильніше.

Саме того ранку Тайлер вигадав проект «Руїна».

Тайлер запитав мене, з чим же я бився.

Тайлер каже, що ми лайно і раби історії, саме так я й почувався. Мені хотілося знищити всю красу, якої в мене ніколи не було. Спалити амазонську сельву. Накачати в атмосферу хлорфторвуглецю, щоб той пожер увесь озоновий шар. Повідтуляти всі зливні клапани на всіх супертанкерах і порозкорковувати всі нафтові свердловини у відкритому морі. Я хотів винищити всю рибу, яку мені не їсти, і запоганити всі французькі пляжі, яких мені ніколи не бачити.

Я хотів, щоб увесь світ дійшов до краю.

Коли я гамселив того хлопчину, мені справді кортіло ввігнати кулю межи очі кожній панді, якій загрожує вимирання через те, що їй ліньки трахатися, кожному киту й дельфіну, який відмовився від боротьби й викинувся на берег.

Не думайте про це як про вимирання. Вважайте це скороченням штату.

Протягом тисяч років людські істоти загиджували й засирали цю планету, а тепер історія хоче, щоб я за всіма прибирав. Мені треба вимивати бляшанки з-під супу й здавати їх на переробку. І рахувати кожну краплю моторного мастила, яке я заливаю у двигун своєї машини.

Я повинен оплачувати рахунок за ядерні відходи, закопані цистерни з пальним, захоронення токсичних нечистот, нагромаджених одним з попередніх поколінь до мого народження.

Наче немовля або футбольний м’яч, я притискав рукою до грудей голівку цього Ангеликого й гатив по ньому своїми кісточками, гатив, доки зуби не повистромлялися йому з губ. Гатив його ліктем, доки він не провалився крізь мої руки й мішком не впав мені до ніг. Доки шкіра на вилицях йому не розтяглася й не почорніла.