Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Але люди знову кричали: «Хай живе імператор!» – наче здогадувалися, що відбувається в його душі, і наче хотіли не так ушанувати його, як нагадати, що він імператор і повинен лишатися імператором. Траплялися миті, коли ці вигуки доходили до його серця, і тоді він бачив, що його давня зарозумілість ще живе там, у його серці; і ця давня імператорська зарозумілість відповідала й на вигуки нечутно для людей, але гучно в грудях імператора. Вони гукають мені, отже, я ще імператор, озивалася в його грудях давня зарозумілість. Але невдовзі вже промовляв інший голос: «Я більше, ніж імператор, я імператор, що зрікся трону. Я тримав меч у руках і випустив його. Я сиджу на троні і вже чую, як його точать шашелі. Я сиджу на троні і вже бачу, як лежу в домовині. Я тримаю скіпетр, а бажаю мати тільки хрест, – так, я бажаю собі хреста!..»

Цієї ночі імператор не спав. Ніч була душна і важка. Хоча на срібно-синьому небі сяяли всі мільйони зір, імператорові, коли він поглядав на них, здавалося, наче то не справжні зорі, а тільки бліді далекі обриси справжніх зір. Цієї ночі йому знову здавалося, ніби він прозирає таємні незбагненні наміри стерничого світу. Імператор ще не пізнав Бога, а вже вважав, що прозирає його задуми. Він, імператор, схоже, досі вважав, ніби Бог – володар, такий, як і він, але розумніший та обачніший, а отже, міцніше утверджений. Натомість він, імператор Наполеон, через великодушність ошукався, через великодушність утратив владу. Без великодушності він теж міг би бути Богом, створювати сині склепіння небес, регулювати сяєво і ходу зір, визначати долю людей і напрям вітру, плин хмар і політ птахів. Проте він, імператор Наполеон, був скромніший за Бога, недбалий унаслідок шляхетності, легковажний унаслідок великодушності. Він відчинив вікно. Чув радісне монотонне сюрчання коників у парку. Пахло насиченим мирним духом літньої ночі, дурманним бузком і надміру солодкими акаціями. Від цього всього імператор лише спохмурнів.

Він уже не хотів ані трону, ані корони, ані палацу, ані скіпетра. Він хотів бути таким простим, як один із багатьох тисяч його солдатів, які загинули за нього і за французьку землю. Він зневажав людей, які завтра або післязавтра змусять його зректися трону, а водночас був удячний їм, що вони змусять його зректися. Він ненавидів свою владу, а водночас і своє безсилля. Він уже не хотів бути імператором і водночас хотів лишитися імператором. Сьогодні цієї миті депутати в палаті радяться, чи повинен він лишитися імператором, чи ні.

Безпорадний і неспокійний походжав імператор по кімнаті, постояв мить коло відчиненого вікна, розвернувся, сів за стіл, висунув таємну шухляду, спробував упорядкувати свої папери, розклавши їх на три купки. Одні папери були байдужі, їх можна було лишити, інші – небезпечні, їх годилося знищити, ще інші він хотів зберегти, забрати з собою. Коло золотого полум’я воскових свічок імператор потримав і кілька листів. Попіл недбало розвіяв по столу й по килиму. Та нараз зупинився, обережно поклав приречені папери і знову став походжати по кімнаті. Подумав, що, мабуть, зарано знищувати листи, і його опанував страх, давній забобонний страх, що він отак легковажно дав долі вказівку, підказав напрям. Від цієї думки відчув утому і спробував лягти на дивані. Та тільки-но ліг, йому здалося, ніби тепер він іще безпорадніший, і чорний клопіт обсів його душу, мов темні ворони – труп. Мусив підвестися. Знову глянув на небо, потім на годинник: ця ніч не мала кінця. Плутані картини пробігали перед очима, поставали сцени без часового і логічного зв’язку, водночас із різних, раптом висунутих шухляд пам’яті. Імператор безсило віддався їм, підпер голову руками і заснув сидячи.

Його розбудив перший несміливий поклик пробудженого птаства. Засірів день, теплий вітер лагідно ворушив крони дерев і стулки високого вікна. Вони трохи рипіли на завісах і налякали імператора. Він вийшов із кімнати. Слуга, що сидів за дверима на стільці, підскочив, готуючись іти за ним. Натомість вартовий, що стояв під дверима, заснув стоячи й заціпенів із рушницею на плечі. То був молодесенький хлопець, над його вустами, що розтулялись і затулялись при кожному подиху, пробивався ніжний чорний пушок, а округлі селянські щоки червоніли так, наче він заснув не стоячи з рушницею в руці, а вдома в ліжку коло дівчини. Колись, можливо, і мій син буде отаким, подумав імператор. А я не побачу його. Такі самі вусики проб’ються в нього під носом, він теж засинатиме стоячи, а я цього не побачу. Імператор простер руку і схопив хлопця за мочку вуха. Солдат прокинувся й перелякався, широко розплющив золотаво-карі очі і скидався на перелякану козулю в мундирі. Лише за кілька секунд він упізнав імператора і, ще сонний, але вже повнячись страху й непевності, машинально взяв рушницю на караул. Імператор тільки глянув на нього й пішов далі.