Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Усе птаство раділо переможному ранкові. Вітер ущух, дерева непорушно, немов націлившись на вічність, стояли в тихому блакитному сяєві. Це останній день, коли я ще імператор Франції, подумав імператор. Так, уже немає сумнівів. Здається, сам ранок сповіщав йому про це, пташки сьогодні раділи надто вже злобно і пронизливо, навіть сонце, вже сходячи за густою, буйною зеленю, мало лиховісний жовто-червоний лик. Імператор не відчував літнього спокою цього ранку, не хотів відчувати його. Проте відчув на секунду, коли йшов і заплющив очі, що Господь і його світ хочуть бути прихильними до нього і що інші люди на його місці, в цьому саду, цієї години, в зелено-блакитно-золотому сяєві народжуваного дня були б удячні, смиренні і щасливі. А з нього ранок просто глузував. Так, правічний бог сонця сходив, сходив, як і за давніх-давен, немов нічого не сталося, немов його, імператора, сонце не заходило саме цієї миті. Ніч, ніч мала б бути сьогодні! Щоб не бачити, як міцніє день, імператор раптом розвернувся. Наказав опустити завіси. Він хотів ще на кілька годин подовжити ніч.

Імператор заснув у чоботях, мундирі. Він заборонив будити себе, а проте його таки наважились збудити, тож, прокинувшись, він одразу подумав, що лакеї вже не виконують його наказів, але то був брат Люсьєн, наймолодший і найулюбленіший. Він стояв перед диваном, перед імператором, а крізь опущені гардини вже сіялось потужне, золоте й соковите сонячне проміння, тож Люсьєн, блідий, змарнілий і невиспаний, здавався частиною минулої ночі.

– Вони не хочуть! – тільки й сказав він.

– Я знав це, – відповів імператор і підвівся.

Перед палацом уже лунали щоденні знайомі заклики: «Хай живе імператор!». Сів і сказав братові:

– Чуєш? Народ хоче, щоб я жив, а представники народу прагнуть моєї смерті. Я не вірю ані народові, ані його представникам. Я вірив тільки в свою зорю, а вона закотилася.

Брат мовчав. Опустив голову. Він був молодий, і йому здавалося, ніби він став ще молодший і дурніший від лиха, а водночас – немов він ще й тепер має обов’язок підтримати і врятувати імператора, свого брата, що був для нього як батько. Тому несміливо нагадав:

– Ти ще досі імператор! Ти ще досі імператор! Ти не повинен зрікатися!

– Я зречуся! – відповів Наполеон. – Я не втомився, але я, мій любий брате, мій найдорожчий брате, я змінився. Бачиш, я вже не вірю в усе те, в що завжди вірив: у силу, владу та успіх. Тому, бачиш, я зречуся. Проте я ще не можу вірити в інше: в силу, якої ми не знаємо. Я, бачиш, брате, навіть сьогодні стою посередині. В людей я вже не вірю, а в Бога ще не вірю. Але вже відчуваю його, вже починаю відчувати його.

Імператор говорив для себе, і добре знав, що брат не розуміє його. І справді, брат Люсьєн не розумів і вважав, що імператор утомився й марить.

Брат був добрий, сміливий та вірний, але нічого не знав про збурений розум імператора, не розумів його слів і смутку. Імператор добре знав про це. Але все-таки говорив, бо мовчав усю нескінченно довгу ніч, а також через те, що знав: Люсьєн, його улюблений і щиросердий брат, не розуміє його.

Люсьєн опустив голову. Він і справді нічого не розумів. Тільки одна думка нагнала на нього страху: невдовзі вони прийдуть! Невдовзі вони прийдуть!

Вони таки прийшли, о десятій годині ранку. Мали радісні, сумні й розпачливі обличчя. Імператор, пильний і уважний, дивився на кожного по черзі: старого Коленкура, свого брата Жозефа, любого Реньйо. Інші чекали поряд, у залі міністерських нарад. Доповіли про Фуше, міністра поліції.

– Нехай заходить, – наказав імператор. – І то негайно!

Фуше зайшов. Він низько вклонився і стояв зігнувшись так довго, що здавалося, ніби йому коштує справжніх мук знову випростати спину і підняти голову. В правій руці він тримав темно-зелену сап’янову течку, а в лівій – міністерського капелюха. Імператор ще уважніше і пильніше, ніж раніше до інших, придивився до свого наймерзеннішого ворога. Здавалося, ніби він до кінця своїх днів хоче точно закарбувати в пам’яті постать цього чоловіка і всі його риси; ніби він звелів йому прийти тільки задля цієї мети. Імператор, здавалося, присвятив себе цьому завданню з насолодою митця, який знайшов довершений об’єкт у вигляді свого наймерзеннішого міністра. Він ще боїться мене, думав імператор. Я ще можу завадити йому, передусім завадити, а потім, можливо, знищити. В своїй зеленій течці він несе мені смертний вирок, але тільки я можу підписати його, і він боїться, що я ще не захочу. Він не знає мене, та і як він мав знати! Як мало знає диявол свого господаря! Я змушу його ще трохи почекати! Що за довершений екземпляр! Яка узгодженість між обличчям, руками, поведінкою і душею! Я дозволив йому жити та існувати, як Господь дає жити та існувати дияволу. Але тепер, коли я вже не Бог, він живе з власної ласки, а вже завтра з ласки англійців, австрійців, пруссаків і короля.