Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

– Підведися! – наказав імператор. Жінка слухняно встала. Він швидко і лагідно погладив її покриту чепчиком голову. – Ти маєш малого сина, знаєш, де він тепер? – запитав імператор.

– Він був із вами на бойовищі! – відповіла Анжеліна. Крізь теплу мокру пелену своїх сліз вона дивилась на імператора безстрашними ясними очима, і її голос теж був виразний і дзвінкий.

– А тепер іди, дитино моя! – сказав імператор. Анжеліна ще чекала якусь мить, і він повторив: – Таж іди! – Взяв її м’яко за плечі й лагідно розвернув. Вона пішла.

– Скажіть їй, – наказав імператор, – що її син поліг і що я сам поховав його! Дайте їй завтра п’ять тисяч. Це зробиш ти! – додав імператор, обернувшись до свого слуги. Дав себе роздягти і зайшов у ванну. Думав, що зможе побути сам у гарячій воді, яку любив і в якій почувався затишно. Але прийшли його брат Жозеф і військовий міністр. Імператор дозволив їм підійти до краю ванни, розповів про перебіг битви, страшенно розхвилювався, і те хвилювання навіть йому самому видалося безглуздим, проте він не міг приборкати його. Звинувачував маршала Нея. Імператора виповнили зарозумілість і сором, він голий сидів у воді, крізь пару обличчя видавались йому розмитими, він махнув голими руками, вдарив долонями по воді, вода хлюпнула через край ванни і бризнула високо й далеко, обляпавши мундири присутніх. Вони навіть не ворухнулись. Раптом імператорові знову видалося, що все пропало, його жвавість пригасла, він замовк і відхилився назад, відчував, сидячи в гарячій воді, холодний дрож, і запитав, щоб тільки не помітили, що він раптом став кволий і безпорадний, і щоб усе-таки признатись у цьому – що робити?

Але імператор цієї миті знав: тепер він буде змушений робити тільки те, що залежить уже не від нього і не від інших людей, а давно вже приписане страхітливим, незнаним і надміру могутнім законом. Ох! Він гадав, що звичайна помічна ванна дасть йому розраду й поверне силу. Проте він уперше почувався безпорадним. Він утомився від лиха та від численних недоспаних ночей і бачив своїми великими очима, яким не давала заплющитись тільки безмірна скорбота, бачив, і то незважаючи на випари від гарячої води у ванні, цілком очевидні, вперше цілком очевидні ознаки слабкості на обличчях брата і друзів. Те, що вони скажуть мені, думав він, буде безглуздим, бо вони можуть радити тільки тому, хто рівня їм. Я дослухався до одних законів, коли був великий і сильний, а тепер, коли я безпорадний і кволий, змушений дослухатися до інших законів. Що вони знають про мене? Вони не знають мене! Вони не знають мене, знають мене не більше, ніж зорі – сонце, завдяки якому вони живуть і навколо якого обертаються. Великий, завжди пильний імператор уперше в своєму житті мав утомлені очі і вперше відчув, що втомленими і нещасними очима можна бачити виразніше й далі, ніж свіжими і гострими. Він ще раз подумав про старого Йова і старого святого отця, а також про друзів, які прийшли втішити переможеного. Імператор підвівся і вийшов до своїх друзів, голий, як Йов. Тільки мить вони бачили його жовтявий складчастий живіт, жирні стегна, що в білих, мов сніг, імператорських штанах видавалися такими сильними і м’язистими, коротку міцну шию, заокруглену спину, маленькі ступні й тендітні пальці ніг. Ця сцена тривала лише мить. Одразу підійшов служник і прикрив невелике тіло широкою білою фланеллю. Голі ступні імператора лишали щокроку виразні мокрі сліди. За кілька хвилин знову прийшла Анжеліна, як і приписував їй обов’язок. Побачила сліди імператорських ніг і, миючи підлогу, думала, що вона ганьбить і ображає сліди імператора, бо змушена витирати їх. Слуга, що мав забрати ще пляшечки, мило і рушники, підійшов до Анжеліни й тихесенько мовив:

– Я мушу повідомити тобі прикру новину. Ти чуєш? Дуже прикру!

– Кажи! – відповіла Анжеліна.

– Твій син… – почав слуга.

– Загинув, – спокійнісінько мовила вона.

– Так. Імператор сам поховав його.

Анжеліна прихилилася до стіни. Помовчала мить. Потім сказала:

– Він був моїм сином. Він любив імператора. Так, як я люблю його…

– Ти отримаєш п’ять тисяч золотих монет, – додав слуга.

– Вони мені не потрібні. Можеш узяти собі, – відмовилась Анжеліна. – Іди, – додала вона, – не заважай мені! Мені треба працювати!

Опинившись сама, Анжеліна стала навколішки, перехрестилася, хотіла молитись і не могла. Зі щіткою в руках довго стояла навколішки. Здавалося, ніби Анжеліна служить підлозі, тоді як вона зверталася до неба, до свого мертвого сина і до імператора.