Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

– Який сьогодні день?

– Двадцяте червня, Ваша Величносте! – крикнув офіцер поряд із каретою.

Імператор відхилився назад, давній біль у попереку дуже посилився. Імператор уже не знав, чи він запитав не так, чи офіцер не так зрозумів його. Двадцяте червня! Саме двадцятого березня він повернувся до свого міста. Точнісінько, як і біль, і подібна до нього, мов сестра, до нього знову повернулася його давня забобонність і налякала його. Двадцяте! Що за дата! Двадцятого народився його син, двадцятого колись убили його ім’ям герцога Енґієнського, двадцятого він уперше повернувся додому! Так, сьогодні двадцяте червня! Це тривало три місяці, цілі три місяці! Тоді – ох, він достеменно пам’ятає, був негодящий вечір, із неба лилися холодні, підступні струмені, але народ Франції, народ імператора зігрів своїм віддихом місто. Він гукав: «Хай живе імператор!» Смолоскипи, здавалося, були вічні та яскраві, немов зорі, які вперто уникали неба, а спів «Марсельєзи», який долинав до нього, видавався досить могутнім, щоб прогнати навіть хмари з неба. Тисячі голих білих рук простягалися назустріч імператорові, і кожна була немов обличчям, тож імператор був змушений заплющувати очі перед такою пишнотою перемоги, світла і віри. А тепер у Парижі навіть вікна чорні. Літня ніч була лагідна, срібно-синя і лагідна. Міцно і п’янко пахли акації. Зорі світилися вдвічі яскравіше, бо на вулицях не горіли ліхтарі. Яка сьогодні лагідна ніч, коли його, імператора, розбили! І яка була несамовита, коли він тріумфував! Ну й жорстокий той всемогутній Господь, і з якою злою зневагою споглядає він імператора Наполеона!

Коли карета зупинилася, не було радісних вигуків, тільки ненависна мирна літня ніч. Імператор чув ухання сичів у далеких закутках парку коло палацу. Поперек так болів, що імператорові здавалося, ніби він і сам застогнав, коли опустили підніжку і він ладнався вийти з карети. Глянув на свого давнього приятеля – міністра Коленкура. Добряга чекав його сам на білому кам’яному порозі, під срібно-синім сяйвом нічного неба позаду золотого відображення світла, яке лилося з вікон Єлисейського палацу. Імператор одразу впізнав Коленкура. Обняв його. Здавалося, ніби міністр цілу вічність чекав на тому порозі імператора, чекав сам на нещасного й жалюгідно розбитого імператора. Міністр намірявся прийняти імператора, що повернувся додому, наперед дібраними словами розради. «Величносте, – хотів він сказати, – ще не все втрачене!» Але, коли міністр побачив, як імператор виходить із карети, ця так часто стиха повторювана фраза завмерла в нього на вустах. Імператор обняв Коленкура, і той заплакав, його сльози падали на товстий шар пилу, що осів на плечах імператорського плаща за багато днів, падали чутно, твердо й виразно; здавалося, ніби віск зі свічок скапує на плечі імператора. Він швидко розімкнув обійми й заквапився крізь двері до сходів. І, немов прагнучи винагородити вірність того міністра, якого імператор цієї миті любив дужче, ніж своїх бойових товаришів, він коротко і смиренно розповів, чому була програна битва. Та водночас імператор відчував, яку жалюгідну й прикру відзнаку він дав своєму приятелеві, тож раптом замовк.

– Що ви кажете? – запитав імператор, коли вони опинились у кімнаті.

– Я кажу, Ваша Величносте, – відповів міністр, намагаючись надати своєму голосу твердості та виразності, щоб приховати сльози, які душили його і вже піднялися до очей, – що було б краще, якби ви не поверталися.

– Я не маю солдатів, – мовив імператор. – Я не маю зброї! Я шукав смерті. Вона зневажила мене. – Імператор ліг на диван. І раптом підвівся, сів, повнячись безглуздої оманливої надії, яка видалася йому порятунком. – Ванну! – наказав він. – Гарячу ванну! – Він простяг руку. – Негайно ванну! – повторив він. Води, гарячої, майже окропу, думав він і не мав уже ніяких інших думок. Йому раптом здалося, ніби гаряча вода має властивість розв’язувати всі, абсолютно всі загадки, прояснювати мозок і очищати серце.

Зайшовши в супроводі міністра Коленкура до ванної кімнати, імператор спершу побачив свого слугу, що вірно й заціпеніло стояв коло паркої ванни, немов пильнував оманливу стихію води, яка, напевне, могла виказати імператорові, як його зрадили один генерал і власна дружина. Тієї самої миті імператор помітив, як крізь другі двері, які вели з ванної кімнати до коридору прислуги, виходить одна з його служниць. Йому раптом здалося, ніби він зобов’язаний навіть цій, можливо, одній з останніх служниць свого двору, сказати добре, можливо, прощальне слово, і він кивнув слузі, щоб той привів її назад. Служниця розвернулася, ось уже стоїть перед ним. Потім стала навколішки й голосно заридала. Анітрохи не ховала свого обличчя, стояла навколішки й підняла його вгору. Сльози заливали обличчя, вкривши його гарячою мокрою пеленою. Імператор трохи нахилився до жінки. Він упізнав її. Він бачив худе, засіяне ластовинням личко, згадав, що бачив цю жінку ввечері в парку, і водночас знову побачив обличчя її сина, малого барабанщика.