Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

«О Смерте, солодка, добра Смерте, – молився він безгучно, затамувавши віддих, – я чекаю тебе, прийди! Мій день скінчився, як і день моїх братів. Прийди чимшвидше, поки ще сонце на небі! Я теж колись був сонцем. Я не хочу, щоб сонце зайшло раніше, ніж я загину! Прости мені цю дурнувату пиху! Я мав її чимало, але мав і багато мудрості та чеснот; я поєднав усе: могутність і ґвалтовну силу, чесноту, добро, гріх, зарозумілість і помилки! Смерте, кажу тобі як братові: я жив! Я знав усе, я нажився! Прийди й забери мене до того, як мій брат Сонце зайде!»

Але смерть не забрала імператора. Він побачив, як заходить сонце. Чув, як хриплять його поранені солдати. Вороги дали йому короткий перепочинок, досить часу, щоб він, безпорадний, хворий, розсварившись із невірною смертю, поблукав між мертвих і поранених. Якийсь солдат вів за вузду його коня, позаду кульгав ад’ютант. Імператор ще не зрозумів, що все загинуло та пропало, і тільки він ще живе. Позавчора імператора зрадив ще один його генерал. Другий був дурний, а третій легковажний. Але імператор сварився тільки з найповажнішим з усіх генералів і зі своїм начебто старшим братом: зі смертю. А водночас кричав чужим голосом, який він колись, – давно те діялось! – хотів мати і який сьогодні, здається, вже не належав йому, кричав солдатам, що тікали навколо й повз нього, мов розпорошені примари:

– Зупиніться! Стійте! Лишайтеся! Не тікайте!

Солдати не слухали його. Бігли далі й розчинялися серед ночі. Може, навіть не чули його. Може, імператор тільки гадав, ніби кричить щось, а насправді взагалі не казав нічого.

Імператора супроводив солдат зі смолоскипом, й імператор усякчас наказував йому підійти. Адже йому щоразу здавалося, ніби він повинен упізнати того чи того вбитого або пораненого коло своїх ніг. Ох, він знав їх усіх краще, ніж знали його самого ті живі солдати, які цієї миті тікали. Він ще раз махнув рукою солдатові зі смолоскипом. Імператор нахилився над маленьким, на диво маленьким полеглим солдатиком. То був один з малих барабанщиків імператорської армії. З кутика його дитячих вуст ще досі сочилася і на очах тужавіла кров. Імператор нахилився і став навколішки. Солдат опустив смолоскип, присвітивши імператорові. На маленькому, жалюгідному животі полеглого хлопчика лежав його інструмент – барабан. Правою рукою він ще судомно тримав барабанну паличку, лівої руки не було видно, малий небіжчик наполовину занурився в жирну чорну багнюку. Мундир був заляпаний давно засохлим болотом. Ківер скотився з голови. Малий небіжчик мав бліде, худе, засіяне ластовинням личко. Над низьким дитячим чолом червонуватим вогником горіло руде волосся. Ясні, сині, маленькі осклянілі очі були широко розплющені. Він не мав ніяких видимих ран на тілі, тільки з його вуст сочилася кров, щоразу нова кров, щоразу нова. Можливо, якийсь кінь хвицнув копитом і вбив його. Імператор украй ретельно оглядав маленький труп. Дістав із кітеля хусточку і витер кров, що текла з кутика вуст небіжчика. Розстебнув жилет хлопчика. На грудях малого лежала складена вчетверо червоно-синя хусточка. Імператор розгорнув її. Ох, він добре впізнав її! То була одна з сотень тисяч носових хустинок, які він колись, ще як генерал Бонапарт, звелів виготовити своїм солдатам водночас із цизориками та металевими скляночками! Ох, він добре знав цю хусточку! На ній на синьому тлі поміж червоними краями зображено географічну карту, а синьо-біло-червоні кола позначають місця, де точилися його битви. Цей хлопчик – певне, йому й чотирнадцятьох років немає – був, напевне, сином одного з його найдавніших ветеранів. Імператор розгорнув хусточку на коліні. На тому клаптику були намальовані половина Європи, Середземне море і навіть Єгипет. Скількох битв ще бракує! Більше ніколи, думав імператор, французькі солдати не отримають таких хусточок! Я вже ніколи не зможу позначити тут нових битв! Тож нехай тут стоїть ця остання! Імператор звелів подати письмове приладдя. Йому подали. Вмочив гусяче перо в каламар, розправив хусточку на коліні, прокреслив жирну лінію на північ, аж до місця, де вже починався червоний край. Намалював на тому місці великий чорний хрест. Потім обережно поклав хусточку на барабан малого, ще раз глянув на його обличчя, згадав раптом той сонячний, променистий ранок, коли він розмовляв із цим малим, йому здалося, ніби він і досі чує у вухах дзвінкий голос хлопчика, потім наказав оглянути його кишені. Знайшли зіжмаканий папірець із підписом: «Твоя мати Анжеліна». На тому папірцеві мати написала синові, щоб він наступної неділі о четвертій годині пополудні неодмінно чекав її в казармі. Імператор дбайливо склав записку й передав ад’ютантові: