Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Цього вечора Вероніка Казимир не прийшла. Мешканці будинку, сусіди і чужі люди приходили й запитували про неї. Вона не прийшла. Двері Ебам Поччі теж були замкнені.

– Невже це правда, що він іде? – запитала Анжеліна.

– Завтра він прийде, достоту завтра! – відповів Вокурка.

Їли вони мовчки. Обоє були щасливі і водночас нещасні, піднесені і водночас пригнічені, радісні й водночас засмучені. І не могли б сказати, чому вони були щасливі і водночас нещасні, піднесені і водночас пригнічені, радісні й водночас засмучені.

Обоє лягли спати. Проте не спали. Кожен пильнував, сподівався і думав, що інший спить.

Коли засірів ранок, Анжеліна тихо підвелася. Вона думала, що не розбудила Вокурку. А він, проте, не спав. Він добре бачив, як вона підвелася. Бачив, як вона швиденько помилася і вдяглася. Ще раз підійшла до ліжка й поцілувала його. Швець відчував, що це останній поцілунок, але не ворушився. З напівзаплющеними повіками дививсь, як пішла Анжеліна, і знав, що вона вже не захоче повернутися.

Вокурка не ворушився. Він помер. Колись він утратив ногу задля імператора, а тепер утратив задля нього дружину.

Через шість тижнів він дізнався від Ебам Поччі, що Анжеліна знову в палаці імператора. Він одразу пішов до неї. Вони зустрілися, Анжеліна вийшла до нього, він чекав її перед огорожею.

– Добрий день! – привіталася вона. – Добре, що ти захотів побачити мене.

Анжеліна була в лівреї імператорської челяді – темно-синій сукні, білому фартуху і блакитному чепчику. Вона видалася Вокурці гарною і чужою. Він сказав:

– Анжеліно, я прийшов ще раз запитати, чи ти хочеш піти зі мною?

– Ні! – відказала вона, наче ніколи не казала: «Так, хочу!»

Анжеліна сказала ці слова не менш радісно, ніж казала тоді: «Так, хочу». Швець упізнав її, то була Анжеліна. Вона ніколи не була йому дружиною, бо завжди належала імператорові, тільки імператорові.

Почав накрапати легенький дощик, що потроху посилювався. То був теплий, добрий, майже літній дощик. Вокурка дививсь, як намок одяг Анжеліни, чув, що дощ шарудить дедалі гучніше, бачив, як вона стоїть безпорадно, і знав, що їм уже нема про що розмовляти.

– Прощавай, Анжеліно! – тільки й сказав він. – Раптом я буду тобі потрібний, – я не поїду додому, а чекатиму, поки знову стану потрібний тобі.

Вони подали одне одному руки. Обидві руки були мокрі від дощу, і не відчувалося ніякого тепла в тих руках. Здавалося, ніби обоє обмінюються дощем. Анжеліна дивилась, як Вокурка важко і обережно покульгав від неї і зник за пеленою дощу.

Велике збурення панувало в усій країні, але ще більше, дарма що зовсім інше, панувало в палаці серед придворних імператора і навіть серед челяді. Всі великі події, які тоді відбувались у світі і до яких готувались, спричинив і викликав сам імператор Наполеон. Імператор був великий і поривний, натомість світ хотів лишатися малим і зосередженим, таким, як був. Слуги імператора нічого не знали про страх, який він поширював у світі. Їм був відомий тільки страх, який імператор спричиняв у палаці. Звичайно, слуги поблизу великого імператора мали менше значення, ніж королі, його вороги. Але слуги жили навколо імператора, чули щодня його голос, ловили його ласкавий чи гнівний погляд, ніжну відзнаку чи похмурий проклін. Тому його випадковий погляд, добрий настрій чи лихе слово вони, на відміну від світу, називали важливими подіями. А світ уже готувався до війни через страх перед Великим і Поривним. Натомість двірська челядь готувалася до переїзду імператора з Тюїльрі в Єлисейський палац. Двірській челяді переселення, яке вирішив здійснити імператор, видавалося важливішим, ніж війна, до якої вже почали готуватися з ним країни світу. Атож, якби Вероніка Казимир, знову утверджена на колишній посаді та в колишній гідності, не провістила на картах наближення війни, челядь імператора не мала б і думки про світ, небезпеку, смерть і життя. Але всупереч пророцтвам Вероніки Казимир і незважаючи на те, що лихо вже простерло свої похмурі крила над домом імператора, імператорські слуги не відчували його наближення, тобто й далі відчували лихо поблизу тільки тоді, коли імператор гнівався, і бачили, що воно далеко, коли в імператора був лагідний настрій. Придворні зі щирим завзяттям почали готуватися до переїзду. Намагаючись пояснити переїзд імператора, вони висували різноманітні, і то хибні причини. Одного вечора напередодні переїзду до іншого палацу – за дванадцять годин до від’їзду імператора – слуги зібралися для докладного звіту в залі перед Веронікою Казимир. Унизу вже чекало дванадцять карет для багажу і челяді. Слуги востаннє – а вони й не здогадувалися, що це остання вечеря, – їли у великій залі. Розмовляли не про що інше, як про переїзд. Хтось твердо наполягав, що імператор переїздить, бо післязавтра приїздить із Відня його дружина, а в Тюїльрі вона не досить почувається в безпеці; ці слова хтось інший заперечував. кажучи, що це неправда, імператор, без сумніву, прагне лише вдати, що переїздить, і то щоб ошукати й завести на хибний слід шпигунів підступного міністра поліції, якого він ненавидить; третій заявляв, що він точно знає, і то від камердинера самого імператора, що Наполеон не думає жити ні в цьому, ні в тому палаці, а хоче остаточно перебратися в Мальмезон, щоб жити потім лише в спогадах про свою першу дружину. Але люди заперечували твердження і першого, і другого, і третього. Вероніка Казимир, сидячи на чільному місці довгого столу, закликала мовчати, такі дурниці не годиться плескати, таж не знаєш, хто надійний, а хто ненадійний, Фуше всюди має своїх шпигунів.