Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

– Це останнє Різдво, яке я святкую в Парижі, – проказав швець доспівавши. – Віднині через рік ми будемо вдома! – І стукнув по шкіряному футлярі протеза.

Анжеліна, почувши його слова, раптом відчула біль, хоча давно вже приготувалася до подорожі. Вона ніколи не наважувалась думати про якийсь певний тиждень, певний день, певну годину цього від’їзду. Було просто, добре і гарно їхати з Вокуркою на його батьківщину, але колись, бозна-коли саме, певної миті, яку визначить який-небудь невідомий випадок. А почуті тепер слова, що не випадок, а сам Вокурка визначить час, виповнили Анжеліну страхом перед усім, що чекало її в білій чужій країні, і болісною тугою за всім, що лишала тут. Анжеліна заплакала ридма і мусила поставити келих, який хотіла піднести до вуст, щоб випити разом із чоловіком, як він сказав, за «щасливу дорогу без вороття». «Без вороття!» Ці слова пробудили в душі Анжеліни ланцюг минущих полохливих уявлень: вона вже ніколи не побачить сина, міста і цієї вулиці, де народила його, палацу, де жила молода й дурна, щаслива і нещасна, весела і вкрай спантеличена. Вона не мала ніякого виразного уявлення про реальну відстань, яка відокремлювала Францію від рідного краю Вокурки, отож їй здавалося, що той рідний край перебуває в пустельній, навряд чи досяжній далечині. Анжеліна поклала руки на стіл, голову – на руки і гірко ридала, здригаючись усім тілом. Запах згорілих свічок на гіллі ялини, випита горілка, спогад про даремний прихід у казарму до сина, раптова дбайлива ніжність до малого, каяття за свою бездумну обіцянку цьому чоловікові, а також за те, що вона тепер тривожить його своїм стражданням і розчаровує страхом, – усе це спантеличило її, напосілося на неї і немов похитнуло її. Вокурка гладив її шорсткі руді коси. Він здогадувався про все, що відбувається в душі Анжеліни. Відчував, що розпач робить її глухою до всіх утішань і обіцянок. Йому не лишалося нічого іншого, крім німого діалогу між своєю ніжною рукою і її рудими косами. За мить він підняв до неї мокре бліде обличчя.

– Я розумію, Анжеліно! – мовив він. – Це мине, повір мені, це мине! Все мине!

Анжеліна засміялася, то був чемний сміх, від якого її обличчя стало ще сумнішим. То був удячний і водночас сповнений докорів сміх, віддане, болісне й гідне сяєво, яке видніє на обличчі слабкого, що піддається.

Невдовзі Анжеліна поступилася вже в усьому. Невдовзі вже готувалася до від’їзду з певною рішучістю, властивою і тим, хто остаточно здався, і сильним натурам. Вирішили, що в січні вони візьмуть шлюб і через місяць від’їдуть. Отже, до того від’їзду були ще довгі тижні. Проте Анжеліні здавалося, ніби поривний намір Вокурки руйнує закони часу. Боячись знову втратити рішучість, вона думала, що вже не можна гаяти жодного дня.

Анжеліна думала, що вона лишить синові, бо була певна, що вже ніколи не побачить його знову. Розп’яття, привезене з батьківщини, хусточка, вкрадена внаслідок дурної любові до імператора: обидві речі вона могла подарувати малому Паскалеві. Вона точно уявила собі, що хоче сказати йому. То були незначні, але для неї, для матері, важливі речі, і вона віддасть їх синові, щоб він завжди думав про неї. Про неї, а також про імператора.

Анжеліна дістала з валізи хусточку, зняла розп’яття, яке була повісила над ліжком Вокурки, й пішла в казарму.

Вокурка пішов разом із нею. Він пошив пару чобіт для сина Анжеліни, – міцні, добрі чоботи, як і годиться барабанщику.

Знайшли малого й пішли з ним до їдальні. Він дозволив матері обняти себе, Вокурці – потиснути йому руку, взяв подарунки, зрадів хусточці й чоботям, а про розп’яття сказав:

– Воно мені не потрібне. В нашому полку в таких речах немає потреби! – Віддав його матері й додав: – Думаю, воно потрібне тобі!

Тієї миті малий заговорив роздратованим голосом свого батька, вахмістра Состена. В їдальні було повно галасливих солдатів. За буфетом на стіні, понад поличками з різнобарвними пляшками висів імператорський орел, прикритий прозорою вуаллю, а над ним – надміру великий і виразний портрет короля, що повернувся на трон. Його добродушне і байдуже обличчя, обвислі жирні щоки і напівзаплющені очі видавалися ще дальшими і туманнішими, ніж завуальований орел із лискучої латуні. Здавалося, ніби портрет короля сам укрився вуаллю, а вуаль над імператорським орлом була тільки летким туманом.

Навколо на всіх столах солдати, тверезі й напідпитку, розмовляли про імператора; сп’янілі навіть вигукували від часу до часу: «Хай живе імператор!» Малий Паскаль розгорнув перед собою хусточку і сказав удавано низьким голосом: