Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

– Усі кажуть, що імператор повернеться! Нам наплювати на Бурбонів! – і показав своїм малим пальцем на портрет короля на стіні.

– Він не повернеться, – запевнив швець Вокурка. – Я хотів тобі ось що сказати: якщо хочеш, можеш піти з нами, з матір’ю і зі мною, на мою батьківщину.

– Навіщо? – запитав малий. – Імператор скоро повернеться. Це кажуть усі!

Анжеліна мовчала. Слухала, як солдати навколо розмовляють про імператора. Імператор не був мертвий і забутий, він жив у серцях солдатів, які щодня чекали його. Тільки вона вже не чекала його, тільки вона могла вже не чекати його.

Анжеліна помітила, що їй і Вокурка, і син стають чужими, тільки-но вона думає про імператора. Так, її син тільки тому видавався їй рідним, бо з любов’ю говорив про імператора. Боячись, що може виявити свою збентеженість і зректися своєї постанови йти за Вокуркою, вона сказала:

– Ходімо!

Підвелася, поцілувала сина в щоки, чоло й руде волосся і обернулася, щоб іти, перше ніж Вокурка встиг підвестися.

По дорозі він, трохи переляканий, невпевнений і кволий, розмовляв з Анжеліною. Казав, що солдати дурять себе, вони не знають світу великої політики і тому вважають, що імператор повинен повернутися. Але, навіть якщо припустити, що солдати мають слушність і імператор повернеться, це все не повинно їм обом, Анжеліні й шевцю Вокурці, заважати почати нове життя в далекій країні, чимдалі від заворушень, що їх спричинили великі в цьому світі, хоча страждають тільки дрібні.

– Так-так, – погоджувалась Анжеліна, але вже не вірила цим словам.

Удома вони побачили мешканців: дрібного ремісника, візника і лакея, що стояли перед дверима. Сталося щось незвичайне, і Ебам Поччі, а з нею й Вероніка Казимир повернулися. Проте обидві нічого не розповідали, тільки спитали про Анжеліну і врочисто заявили, мовляв, повернулися, бо «починається зовсім нова доба».

Вероніка Казимир анітрохи не змінилася, так само й Ебам Поччі. Ніхто не наважувався запитати, де обидві жінки перебували так довго. Лише бачили, що обох жінок можна впізнати з першого погляду і вони повернулися додому без ніяких змін: Ебам Поччі зі своєю незмінною, кістлявою, страхітливою худезністю, яка все-таки випромінювала довіру, і мадемуазель Казимир з усією своєю незмарнілою, круглою і все-таки проворною огрядністю.

– Нікуди ви не підете, – мовила Вероніка шевцю Вокурці. – Ви втратите всяке право на пенсію, якщо підете, а імператор повернеться. Як правда, що мене звуть Вероніка Казимир, так правда й те, і про це ще знає цілий світ, що я пророчила імператорові битви, перемоги і поразки. А тепер я бачу, що він скоро повернеться, і тут уже нічого не зміниться.

Вероніка Казимир казала це все аж ніяк не легковажно. Вона дала ще й доказ. Дала доказ у присутності всіх мешканців дому, сусідів з кварталу, яких запросили або які самі нагодилися, а також багатьох чужих людей, які замислено, з вірою і радісною надією зібралися в кімнаті шевця, ба навіть у вестибюлі, дехто мусив чекати й на вулиці. Дала доказ завдяки неспростовним картам. Щовечора повторювала:

– Імператор готує свій від’їзд. Його супроводять тисяча сто чоловік. На них чигають багато небезпек, але всі ці небезпеки розвіються й розпорошаться перед імператором. Усі брами відчиняться перед ним. Народ радісно вітає його. Він перемагає, перемагає! Він іде, іде!

– А потім? – запитував інколи швець Вокурка. – Що буде потім?

– Цього я не бачу, – відповідала Вероніка Казимир. Збирала карти і проворно викочувалась поміж живоплотами пройнятих повагою слухачів.

Якось увечері (весна давно вже дала перші призвістки, але невдовзі знову поступилася немилосердній відродженій зимі) Анжеліна почула, як дерев’яна нога Вокурки, що повертався додому, стукотить по бруківці перед домом сильніше, проворніше і гучніше, ніж в усі інші дні.

Вокурка зайшов геть засапаний. Надворі періщив град, і мокрі зернинки засіяли йому плечі, а з єдиного чобота стікала вода, утворивши велику чорну калюжу. Скинув капелюха, зупинився в одвірку й проказав:

– Анжеліно, тож таки правда! Завтра він прийде! Король утікає!

Анжеліна підвелася. Вона сиділа на ослінчику й чистила картоплю, а тепер картоплини, гуркочучи, розкотилися по підлозі.

– Він прийде? – перепитала вона. – Завтра? І король утікає?

– Він прийде! – повторив Вокурка. І, хоча цієї миті він знав, що втратив Анжеліну, сказав утретє радісним голосом зі щасливими сяєвом на обличчі: – Він іде! Це вже точно!