Евгений Положий - Риб’ячі діти

Після того як кілька років тому на Різдвяні свята чоловік пішов нарешті до коханки, Ірина Василівна спочатку взяла лікарняний і подалася в туристичну поїздку до Таїланду, де намагалася отримати за два тижні від життя те, що воно не додало їй за останні десять років, а по поверненню отримала на руки трудову книжку із записом «за згодою сторін». Без проблем влаштувавшись вести бухгалтерський облік кільком приватним підприємцям, пов’язаний із тендерами, що проводила міська рада (тут-то її зв’язки і знання внутрішньої кухні якраз і згодилися), весь свій вільний час вона присвятила вихованню численних родичів, що, зрозуміло, мало кому сподобалося й ознаменувалося кількома грандіозними скандалами. Батько Сірого пояснював цей тітчин дивовижний провал гуманітарної місії по порятунку близьких так: «Обов’язково потрібно, щоб люди, яким за сорок, мали дітей-підлітків. Люди в нашому з тіткою Ірою віці накопичують вже достатньо цінний життєвий досвід, яким мусять поділитися, хочуть комусь його передати – це на рівні інстинкту продовження роду працює. Але свої діти виросли (або їх взагалі немає), онуки ще зовсім малі (або теж немає), а необхідність передавати досвід все гучніше і гучніше стукає в їхні серця і мозок. І тоді вони роблять невиправну помилку – починають намагатися передавати його таким же дорослим людям. Але в інших дорослих людей – свій досвід, своя необхідність, своє бажання і бачення, і вони не готові вислуховувати довгі й нудні розповіді про те, «…як насправді потрібно правильно робити», бо вони й самі знають про те не гірше. Потреба передавати досвід – психологічний інстинкт виживання людства. Він необхідний, як вода, і його потрібно кудись виплескувати. Тому немає нудніших і конфліктніших людей, ніж ті, кому за сорок – в цьому віці інстинкт збереження племені вмикається на повну, вони не можуть зупинитись, але ж не можуть і виконати свій обов’язок повноцінно – бо ніхто, навіть чоловік або дружина (або в першу чергу – саме вони), не хочуть їх слухати – за відсутністю потреби. Якби такі люди мали дітей-підлітків, то проблем із передачею досвіду не виникало. А так природний режим психологічного існування виду порушено, і особи в розквіті сил, ще сповнені енергії, налаштовані на співпрацю, стикаються в суспільстві з ігноруванням їхньої місії, як носії знань та навичок вони стають зайвими, непотрібними. Тут закладена кількість величина міжособистих конфліктів, в основі яких лежить нерозуміння одного простого факту – справа не в жахливому характері людей; для гармонії в наших родинах і суспільстві просто кількісно не вистачає дітей».

Йому, батьку, легко так казати – він якраз мав усі можливості передавати свій життєвий досвід на роботі колегам і підлеглим; шкода тільки, що власний син, Сірий, часто залишався поза межами цього інформаційного поля. Сірий від того страждав, і батько також страждав (відстань поміж ними інколи сягала тисяч кілометрів, хоча для близьких по справжньому людей це інколи значно менше, ніж в деяких родинах кілька метрів поміж двома кімнатами однієї квартири), але вважав, що хлопець вже достатньо дорослий, щоб жити цілком самостійно. Так воно і є, але батька Сірому не вистачало, не вистачало живого, рідного спілкування; і тому він не міг – не хотів! – говорити по телефону про свою хворобу, відволікати, скаржитися, викликати жалість, бо відчував – щось кардинально змінилося останнім часом, у батька хтось з’явився, якась жінка, і не так, як раніше – на кілька місяців, а постійна; напевне, батько мріяв одружитись, створити, нарешті, родину повноцінну, можливо, з новими дітьми, але не хоче руйнувати стосунки, що склалися зі старшим сином, тому відмовчувався, втаємничував особисте і довго не повертався додому. І це Сірого також мучило: повсякдень-невизначеність і прогнозованість того, що станеться далі; їхній внутрішній енергетичний зв’язок втрачав колишню силу, потік поволі згасав, миготів, як лампочка під паршивою напругою.

Тож і виходить, що поруч залишалася тільки Ірина Василівна, яка Сірому, щоправда, в допомозі ніколи не відмовляла. Йому й потрібно було зараз небагато: підходяща робота і сірчана кислота. Робота – для того, щоб відкласти гроші на поїздку, туди, де сніжно і високо. У гори він збирався за тим, щоб там померти, тобто назавжди, а в тому, що він скоро помре, сумнівів не виникало. Ніхто не міг йому допомогти – ні лікарі, які просто не вміли, ні народні цілительки, які не знали; зрештою, тітка відправила його через знайомих на консультацію до Києва, де після двох тижнів ретельного обстеження Сірий нарешті почув діагноз, в який повірив, – хвороба Лу Геріга. Займався Сірим молодий енергійний лікар, кандидат наук, що справляв зовсім інше, позитивно зовсім інше враження від усіх провінційних лікарів принаймні тим, що хоча б вислуховував уважно і був надзвичайно ввічливим, тобто хоча б виказував повагу до грошей, які йому заплатили. Отримавши всі результати аналізів та досліджень, лікар сумно повідомив, що єдині відомі науці люди, які мають хворобу Лу Геріга і в яких стан тимчасово стабілізувався, – це фізик-теоретик Хокінг, гітарист-віртуоз Беккер і футболіст-гуляка Ріккен. Всі інші хворі рано чи пізно втрачали здатність самостійно пересуватися, ковтати, говорити. Хвороба не впливає на розумові здібності (заспокоїв), але призводить до тяжкої депресії в очікуванні смерті (сказав правду). На пізніх етапах захворювання життя може підтримуватися лише штучною вентиляцією легенів та штучним харчуванням. Зазвичай від перших проявів до смерті проходить від трьох до п’яти років, хід захворювання можна уповільнити лише спеціальними препаратами, але для того, щоб мати можливість їх оплачувати, потрібно бути або фізиком-теоретиком зі спеціалізацією «чорні дірки», або відомим гітаристом, або професійним футболістом – це вже лікар гірко іронізував (співчуваючи); а якщо серйозно, то дійсно потрібно мати чималі кошти і можливість відповідного лікування та догляду за кордоном – та й то ніякої гарантії.