Евгений Положий - Риб’ячі діти

Білці ж пощастило навіть ще більше, ніж Боні, – вона стала новою подругою Барса і скоро завагітніла. З першого погляду – сумнівне щастя в таких умовах, але собаки не обирають умов, не користаються нагодою, не чекають, коли життя покращиться або їм підвищать зарплатню, щоб завести дітей, а лише слідують фізіологічним циклам та інстинктам. Тож Білці пощастило виконати свою природну місію – у неї скоро мали народитися цуценята, з огляду на обставини, від дуже якісного батька, що обіцяло малим, як сподівалася Білка, довге і сите життя.

Існування бродячої зграї собак досить одноманітне, майже весь їхній час зайнятий пошуком їжі. Але людей пси не їдять, якими б голодними не були, і навіть ніколи не нападають на них без причини – без власної причини, звісно ж: пси або захищають територію, або потомство, або їм просто нудно, і вони вирішили розважитись. Барс якраз був таким псом, що полюбляв розваги і вмів їх правильно організовувати для себе і своїх колег. Зграя Барса завжди нападала напрочуд організовано. Вибігали на дорогу, таїлися в кущах і терпляче чекали – когось слабкого, бажано людину похилого віку, жінку, бомжа або п’яного, велосипедиста – так то взагалі свято. Використовуючи швидкість та маневреність, зграя кидалася на жертву з усіх боків: пара дрібних псів демонстративно атакують спереду, відволікаючи увагу, а інші нападають ззаду і з боків, дрібно хапаючи за одежу, поки хтось сильний, зазвичай Тор, не зможе міцно вчепитися людині щелепами в ногу і утримувати її. Якщо жертва падає, то Тор і Барс утримують її зубами і лапами, а інші – рвуть і кусають; якщо ж жертва проявляє стійкість і дає відсіч, то напад, зазвичай, не повторюють. Але люди рідко реагують адекватно на небезпеку: як правило, замість того, щоб зберігати спокій і стояти нерухомо або спробувати налякати псів каменюкою чи палкою, вони впадають в паніку, починають метушливо розмахувати руками, кричати, чим ще більше роззізлюють зграю, а потім і взагалі намагаються втекти, чого, себто, пси і добиваються – щоб жертва почала тікати, щоб переслідувати її, гнати, щоб розпочати справжнє полювання! Але головна помилка, з якої починається людська поразка у вуличних бійках, – страх, який миттєво охоплює двоногих. Зграя відчуває цей момент дуже тонко, і як тільки на людину накочується хвиля жаху, пси здіймають шалений гавкіт, збільшуючи психологічний тиск. Наразі це і є мета гри – перемогти людину психологічно, підкорити своїй волі, змусити боятися, віддавати, виділяти адреналін, а потім уже зафіксувати перемогу фізичним насильством.

Такі вилазки не приносили зграї нічого, окрім розваги і тренувань командних бійцівських якостей, що дуже ставали в пригоді, коли пси перетиналися з конкурентами-сусідами. Зазвичай ворогуючі зграї мають приблизно рівні сили, і остаточних переможців у сутичках не виявляється – у всіх зграй є розумні вожаки, міцні охоронці, спритні бійці, так що війни проходять, як правило, з перемінним успіхом і тривають роками, існуючи як ще одна з нечисленних розваг, інколи смертельних.

Сірий до собак на будівництві ставився спокійно, як до звичних незмінних сусідів, без яких виробничий процес важко уявити. Він і у житті сприймав їх стримано, зважаючи на факт, що пси – лише одомашнені колись вовки; одомашнені – значить, ослаблені людиною, з багатьма втраченими інстинктами. Показовий, наприклад, експеримент британських вчених, коли голодній зграї вовків і голодній зграї собак давали недостатньо їжі: в собачій зграї майже весь харч діставався двом найсильнішим псам, інші залишалися ні з чим; а у вовчій зграї кожному, навіть найслабшому, діставався хоча б маленький шматок – у полюванні всі вовки мають брати повноцінну участь, кожен має виконувати свою функцію, а значить, всі мисливці повинні мати на те сили. Так навчила вовків мудра природа, але людина цю мудрість перекроїла в собаці під свою натуру. Сірий, коли отримав від товаришів своє прізвисько – за лють і непоступливість у вуличних бійках, а не за ім’я, як можна подумати, залишився задоволеним: «Вовк – не найсильніший звір, фізично вовки слабші за тигрів чи левів, зате вони в цирку не виступають!» – казав він.

Тож у тісний контакт із місцевими собаками Сірий намагався не вступати, тримав нейтралітет, інтуїтивно відчуваючи їхню ворожість до людей, хоча і ретельно приховану. Сірому було достатньо, що пси визнавали його право перебувати на цій території, а на їхню він і не зазіхав, на відміну від багатьох будівельників, які намагалися здобути прихильність зграї. Наслухавшись дурних байок про людяність та довірливі очі бродячих псів, бригадир дядько Павло якось в обідню перерву розповів дурним собаколюбам повчальну історію про варана. Отже, один його товариш, затятий і досвідчений мандрівник, тримав дома невеличкого, досить доброзичливого і слухняного варана, якого привіз із Середньої Азії. Через кілька місяців варан раптом укусив хазяїна за руку; не сильно, але рука напухла і посиніла на кілька тижнів. Весь цей час варан ходив за господарем буквально по п’ятах, винувато зазирав у очі: мужик прокинеться, а варан сидить біля ліжка і дивиться на нього, такий печальний; відкриває двері з ванної – варан тут як тут, сидить, дивиться, очі сльозяться, наче вибачається за скоєне; час іде, рука поволі спухає, а варан нудиться все більше. Поніс мужик його до ветеринара: а раптом варан від каяття помре? З’ясувалося в підсумку, що варан цей – трохи отруйної породи, і полює він так – кусає жертву, а потім чекає, поки та сконає від його отрути. «Це я для того вам розповів, щоб ви, дундуки, не приписували свої відчуття та думки тваринам, – у загальній тиші закінчив оповідь бригадир. – Щоб потім не було «мучительно больно за бєсцельно прожитиє годи» і ви не брали лікарняний, щоб робити уколи проти сказу…»