Евгений Положий - Риб’ячі діти

Там у підвалах та халабудах уже давно жила ціла зграя. Ціла зграя, наче хмара, темних і нещадних бродячих псів, яку очолював вожак – Барс, пес трохи більше середнього розміру, статурою нагадував кавказця, можливо, колись родичалися предки, це ж діло таке, собаче; вожак був розумним, найрозумнішим псом зграї, якого всі слухали. Барс народився на вулиці, як і його батьки, отже, знав тільки бродяче життя, і знав про це бродяче життя все, що потрібно знати псу, щоб почуватися впевнено. Він мав загострену інтуїцію і міг миттєво оцінити супротивника: як людину, так і собаку, в цьому його можна порівняти з авторитетним рецидивістом, що відсидів на «зоні» кілька термінів – таке ж вражаюче знання природи життя та смерті й уміння використовувати чужі слабкості. Барс мав, як і будь-який вожак бродячої зграї, охоронця, здоровенного пса на ім’я Тор, у функцію якого входило не лише підтримувати дисципліну та давати прочуханів іншим псам, а й така надважлива місія, як мітити територію. Хто дав псу ім’я скандинавського бога-молота, невідомо, можливо, якийсь студент-філолог або історик, підробляючи на будівництві, пожартував, але ім’я приклеїлося, і самому псу, очевидно, сподобалось: коротке, просте, і наприкінці такий грізний «р-р-р»: «То-ор-р-р-р!». Він і справді був, як молот – важкий і невблаганний, з міцною широкою грудиною, великими лапами і довгими грізними іклами, з якими краще не мати знайомства; важко знайти пса довкола, який би переміг Тора в двобої. В залежності від пори року і удачі зграя налічувала від п’ятнадцяти до двадцяти псів, термін життя яких, за винятком найсильніших і найрозумніших, не перевищував одного-двох років. Основні причини смерті традиційні для такого способу існування, який дістався цим істотам: відлов, загибель під колесами машин, хвороби. Багато собак носили на собі жовті або червоні ошийники «Товариства охорони тварин», у вухах мали кліпси, тобто їх стерилізували і випустили, але в їхньому повсякденному житті це мало що змінило – полювали на них із комунальної служби «Світ тварин» точно таким же чином, як і на інших собак, їжу свою вони добували так само тяжко, люди ставилися до них із не меншою ворожістю, ніж до інших псів, в агресивності вони нічим не поступалися своїм товаришам, тож єдине, чого вони не могли робити, так це розмножуватись. Зазвичай зграя складалась із кількох бродячих псів в першому поколінні, тобто вони не мали стільки навичок виживання, як вожак, хоча також народилися на вулиці; найбільше в зграю потрапляло колишніх домашніх псів, яких господарі виганяли, рідше – губили. Викидали на вулицю, в основному, цуценят, із яких виживало вкрай мало, та й не для того їх викидали, щоб вони виживали. Старі пси, яких господарі не хотіли вбивати, жили в зграї недовго – не могли звикнути до нових законів і умов, тужили за хазяїном, інтерес до життя в них рівнявся майже нулю. Інша справа – молоді собаки, які за різних причин стали нецікавими своїм господарям, саме вони і складали кістяк бойових сил. Як правило, інтелектом та навичками виживання вони поступалися справжнім вуличним псам, однак ті, хто мав характер і фізичну силу, могли досягти досить високих щаблів. Соціальні ролі в зграї розподілялися доволі чітко і зазвичай виконувалися так, що і будівельникам було чому тут повчитися, тож новачкам доводилося довго шукати собі місце під сонцем, виборювати авторитет і харч, що, в принципі, дорівнюється одне одному.

Жила зграя в підвалах тепер уже майже збудованого дому, а в теплу пору року – неподалік від спеціальних вагончиків, які називали «битовками» – тут перевдягалися робітники, проводили свої перекури та обіди; сторóжа накрила псам халабуду, поставила миски, в які регулярно потрапляла їжа, хоча й в недостатній кількості.

Білку і Боні пси зустріли вороже, сприймаючи, що природно, як чужаків, нових конкурентів за територію і їжу, а можливо, як представників іншої зграї, з якою воювали вже кілька років. Боні почувався збентеженим, йому зовсім не хотілося повертатися до бродячого життя, натомість Білка лише раділа перемінам, більше того, вона одразу відчула, що знає ці місця, начебто вже колись тут бувала, але не пам’ятала точно, коли і за яких обставин. Але запахи з глибини підвалів неслися знайомі, навіть рідні, і вона застигла біля стіни, схиливши голову, прислухаючись до сирих протягів. Тор, великий і міцний, здивовано обнюхував Боні, наче перед ним стояв зараз не маленький рудий і волохатий песик, а якийсь інопланетянин. У цей час Боні, як йому здалося, рішуче гавкнув, і ставши на задні лапки, затято замахав передніми перед мордою Тора, намагаючись, очевидно, справити враження великого і грізного собаки. Це виглядало трохи смішно, але з Тором ніхто жартувати раніше не наважувався, в принципі, така поведінка дорівнювалася самогубству, тож всі собаки зграї очікували, що через мить від малого рудого і волохатого залишиться лише хвіст, і то – в кращому випадку. Тор, побачивши це маленьке кумедне диво, що посміло підвищити на нього голос, підняв велику, схожу на заступ, лапу, заніс над головою песика і тихо загарчав. Наразі Боні, зважаючи на розмір та авторитет супротивника, мав би одразу припасти до землі, пощади благаючи, або тікати щосили стрімголов на своїх коротеньких лапках, але в зграї погано, точніше, взагалі не знали, хто такий Боні. Замість принизливих ритуалів або безперспективної втечі він раптом весело підстрибнув і лизнув язиком ніс Тора. Грізний пес ошелешено завмер на мить, а потім оскалив обидва ряди своїх смертоносних для багатьох псів-неборак іклів. У принципі, жити Боні залишалося не більше хвилини. Все, що трапилося далі, жоден собака зі зграї так і не второпав – Тор не збирався кусати песика; як виявилося, так він посміхається! Боні, який вже не мав, що втрачати – нарешті він і сам зрозумів, в яку халепу вплутався, – відбіг на кілька метрів і завиляв хвостом, наче запрошуючи погратися. Тор навіть не встиг отямитись, яким робом, наче його потягли на мотузці, побіг за малим, голосно і радісно гарчачи, але в тому гарчанні не чулося погрози. Так вони несподівано потоваришували – маленький волохатий кмітливий Боні і великий сильний Тор. Дружба ця пішла на користь обом: Боні отримав надійний захист і регулярне харчування, а Тор вперше отримав друга, який постійно знаходився поруч і мав прекрасний слух, що в умовах забитого різноманітними запахами міста часто допомагало попередити небезпеку.