Евгений Положий - Риб’ячі діти

– Ага, – коротко поспівчував Сірий. – Я тут записувався…

– Заходьте, ви якраз вчасно, нікого немає.

Він зайшов до кімнати і не вітаючись зупинився посередині. Тут майже за рік нічого не змінилося, навіть спортивний костюм на Софії той же – червоний, з двома білими смужками. Цілителька сиділа на дивані і важко дихала, тримаючи великі долоні-лопати на столі, наче робила якусь гімнастику для легенів: стіл порожній, ані паперів, ані чайника, тож копирсатись ні в чому, копати нічого. Вона роздивлялася хлопця сумним поглядом; чомусь защипало ліве око, і захотілося терміново потерти обличчя, а думки перебували десь зовсім далеко: велике жовте колесо крутилося глибоко під водою і мололо крапельки океану на білий порошок. Звісно, Софія не мала всіх тих надлюдських якостей, як то повідомляла реклама в газетах, але все ж таки природа наділила її деякими здібностями в області психології та екстрасенсорики. Інколи – вона й сама не знала, чому – їй приходили в голову різні слова, які говорилися самі по собі, без її участі, а інколи в ній оселялась впевненість в речах та подіях, про які вона ніяк не могла знати або чути, а через кілька днів приходили люди і розповідали свої історії, фінал яких Софії був уже відомий. Це неконтрольоване ніким знання жило своїм життям, і не було, за великим рахунком, чеснотою Софії: так сталося, що воно дісталося саме їй, от і все. Зараз в її житті настали важкі часи, грянуло багато перемін, і відчуття, інтуїція неймовірно загострилися.

– Хочу вас запитати, – мовчання порушив Сірий. Він знав, що Софія бачить його, більше того, мав впевненість, що вона про все здогадується. – Чому все так?

– Що саме?

– Все. У мене таке враження, що щось велике закінчується і щось не менш велике починається. Але вони настільки різні, настільки несхожі, що ті, хто потрапив поміж ними, приречені на загибель.

– Нічого нового тобі не скажу: закінчується одна епоха – епоха Риб, де все рухалося повільно і розмірено, й починається інша – епоха Водолія, де все плинне, швидко змінюється, де немає нічого сталого, і нам – дітям Риб, немає в ній місця.

– А кому є?

– Світ не стане гіршим, можливо, навіть навпаки. Риб’ячі діти… Ти куди Трифілія дів? Я його ніде не бачу: ні серед живих, ні серед мертвих.

Запитання прозвучало несподівано, наче будильник ввечері. Цілителька підняла свої великі лопати-долоні і розчепірила їх вбік хлопця:

– Не підходь, я тебе боюся!

– Ні-ні, не бійтесь, я не зроблю вам нічого поганого, хоча саме ви… – І тут Сірий розповів про те, що сталося з ним у церкві. Він ані на секунду не сумнівався, що Софія в курсі ганебних справ священика, але не міг стриматися – і вивалив усе до найменших подробиць, уважно слідкуючи за реакцією жінки. Обличчя її та шия вкрилися червоними плямами, які Софія намагалася прикривати руками, застібала наглухо куртку спортивного костюма, але й самі руки почервоніли, і костюм не рятував, і вони стали майже одного кольору – руки і костюм, коли Сірий почав розповідати про інших постраждалих – дітей і підлітків, про яких йому вдалося дізнатися.

– Тому, – сказав Сірий, – я вирішив, що він має відправитись в пекло. І я придумав для нього кару – знищити, щоб і сліду цієї падалі не залишилося на білому світі. Щоб тоді, коли Господь покличе нас усіх на останній Суд, то Трифілія б навіть ніхто і не помітив, і він залишився десь в найдальшому кутку пекла назавжди, позбавлений навіть малесенького, щонайменшого шансу на будь-яке спасіння. На будь-яке!

– І що ж ти зробив, хлопче?

– Я прийшов до нього вдруге, сам, у церкву, за вівтар, у ту кімнату. Сказав, що на все згоден, але не тут і не так, і запросив до себе – пізно ввечері, щоб усе тихо. Я живу далеко, на Постройці, там завжди темно; він приїхав, спокійно, певне, не перший раз так ризикував заради… Ми спустилися до підвалу – я сказав, що дома батьки, та й попові було байдуже, де саме це робити, його аж трусило від нетерплячки, а там у мене кімната обладнана: ліжко, музичка і все таке… Ми зайшли, Трифілій пританцьовуючи поцілував мене в губи, – Сірий машинально витер рот рукою, сплюнув і скривився, – повернувся, знімаючи светр, а я вихопив бейсбольну биту і з усієї сили влупив у потилицю… Він гепнувся на землю, здоровий такий, як кабан, ще дихав… Я ледь запхав його до пластикової бочки для літнього душу, я її довго шукав по магазинах, запарився, це виявилося найскладнішим насправді, – і перерізав горлянку. А потім розчинив тіло в сірчаній кислоті, все прибрав і вимив, а рештки спалив на звалищі. Тому ти й не бачиш його ані серед мертвих, ані серед живих – його ніде тепер немає! – і Сірий задоволено посміхнувся. – Ніхто не знає, куди він пішов, ніхто не шукатиме слідів у мене в підвалі, Трифілій зник – і це всіх влаштовує, навіть Господа, якому, певне, теж набридло виправдовуватися перед пеклом за цього козла.