Евгений Положий - Риб’ячі діти

Вікторія і погоджувалася з дідом і, в той же час, не погоджувалася: так, пам’ять тепер у людей фрагментарна і швидкоплинна; і життя швидкісне, наче Інтернет у провайдера в офісі, і немає сенсу будувати довгострокові плани; але неА все ж так погано, та й чи погано взагалі? Бо змінюється спочатку, не життя, змінюються люди; інше питання, чи управляє хтось цими подіями, що зводять пам’ять і сталість нанівець, окрім зірок на небі? Іншими словами – чи змінюють людство навмисне, готуючи таким чином до якогось нового, невідомого ще способу життя? Вона не знала відповідей, лише в одному була впевнена на сто відсотків: навіть сама думка про те, що якесь явище може зробити тебе не вільним, робить тебе значно більш не вільним, ніж саме явище, реальне воно чи удаване, неважливо, головна клітка – в твоїй голові.

Вулиця закінчилася. Вікторія підійшла до сірих обдертих масивних металевих воріт – три смішні собачі носи нетерпляче стирчали з-під них в очікуванні смачного. Вона дістала миску, приховану тут же, в кущах, акуратно виклала все, що мала в пакеті, а потім підсунула їжу під паркан і з задоволенням почула повискування, штовханину і чавкання, що долинали звідти. Дочекавшись, поки собаки наїдяться, сухою гілкою, яких тут валяється повно, загребла миску до себе і знову приховала в кущі. Задоволена, випросталася… і побачила довгу білу суку, що понуро пленталася по другий бік дороги. Білявка повільно йшла, лапи її запліталися, а ніс ледь не торкався асфальту. Здавалося, з сукою трапилося неймовірне нещастя, її охопило страшне горе – Вікторія обережно, намагаючись не привертати уваги, перейшла дорогу: якщо Білявка тут, значить, і Чарлі десь поруч, наразі, якщо за нею йти, то собака, з високою ймовірністю, виведе до самої їхньої схованки. Але Білявка, яка, здавалося, зовсім не реагувала на навколишнє середовище, краєм ока помітила рух у свій бік і додала ходи – перетнула перехрестя і затрюхикала далі, до центру. Вікторія вагалася – до початку прийому громадян залишалось близько двадцяти хвилин, йти неспішним кроком до мерії – хвилин десять, не більше, але якщо вона запізниться, її можуть не пустити, і вона не тільки не подарує міському голові жовтого нашийника і не розповість про жорстоке ставлення до тварин його підлеглих, а й не виконає доручення діда, а це вже зовсім кепсько! Дівчина не знала, як їй правильно вчинити – іншого шансу знайти Чарлі точно не буде, і так доля зараз дарує їй неймовірну можливість, начебто дякуючи за всі клопоти про собачок.

Білявка не поспішаючи і скоса позираючи на Вікторію, чалапала вгору по бруківці до площі, а дівчина намагалася вдати, що їй немає ніякого діла до собаки, але розуміла, що тепер, помітивши, Білявка так запросто її не підпустить. Через десять хвилин маневрів і обережного скорочування дистанції сука і дівчина нарешті опинилися на центральній площі міста: як завжди, малолюдній, пронизаній вітром, безбарвній, бо все, що відбудували тут красивого на початку ХІХ століття, всередині й кінці ХХ-го знесли без вагань, натомість увіткнули, наче суху палку, безглуздий, височенний, порожній тепер готель, а напроти нього поклали, наче сучкувату дровиняку, «криву хату», тобто колись обком партії, а тепер мерію та обласну державну адміністрацію в одній будівлі, неймовірно архітектурно (та й не тільки) спаплюживши тим самим центр міста. Перекошені бетонні плити площі не дозволяли вдосконалювати навички на скейтах чи велосипедах підліткам, різкий вітер заважав гуляти мамам із візочками, словом, ця площа пристосована лише для перетинання, щоб, певне, ніхто не стовбичив зайвий раз і не муляв око державним мужам.

Білявка, зовсім не злякано озираючись, впевнено побігла по діагоналі, прискорюючись, і Вікторії довелося вже майже й самій бігти, притримуючи рукою сумку. Судячи з усього, псина прямувала до ялинок, що росли за рогом; Вікторія прискорилася, стрімко скорочуючи відстань, бо коли собака зникне з поля зору, то все, не знайдеш, зникне тепер уже назавжди – і певне, то було захоплююче видовище з вікон: красива тендітна дівчина з густим темним волоссям, що розвивається на вітру, стрімко перетинає площу з невідомою метою.

Коли Білявка вже майже досягла мерії, Вікторія здивовано побачила, як прямо на собаку з-за рогу раптом швидко вийшов високий лисий чоловік достатньо грізного виду і впевненого, щоб на нього зреагувати саме так – з панічним переляком. Безшерстий чоловік начебто й сам перелякався собаки і здивувався, розвів руками, наче вітаючись, і ляпнув себе по колінах, здається, навіть щось там вигукнув, скрикнув від несподіванки, наче побачив стару знайому і страшенно зрадів тому факту, а Білявка стрімголов кинулась в єдиний вільний від переслідувачів бік – у широкі скляні двері мерії, що якраз повільно відкривалися зсередини, випускаючи якихось тітоньок з великими торбами. Високий лисий чоловік теж кинувся за собакою, однак спочатку зупинився і почав комусь швидко дзвонити; ця мить дозволила Вікторії першій вскочити в двері, буквально за кілька секунд після Білявки. А далі все сталося, як у казці або кіно – Білявка бігла, а всі двері перед нею, як за бажанням доброї феї-чарівниці, відчинялися начебто самі по собі: спочатку сука непоміченою проскочила повз міліціонера на вахті – той якраз, сидячи за своєю тумбою, замріяно дивився в стелю і говорив по телефону («Я на прийом до мера! – крикнула йому Вікторія, – Сікорська!», але міліціонер і вухом не повів); потім відчинилися двері ліфта, куди зайшли два суворих чиновники з папками, всім своїм пихатим виглядом демонструючи, що саме від них залежать долі міста і людей, які в ньому живуть; чиновники також дивилися поверх голів, повільно і незграбно розверталися в ліфті, як бегемоти, не звертаючи уваги ні на красиву дівчину, ні на худу нещасну довгу білу суку, що забилася в кут, важко дихаючи і звісивши язика – Вікторія тільки зараз роздивилася її рожевий живіт: «Так у тебе ж цуценята, бідолашна моя, вибач!» – тільки і встигла подумати, як ліфт зупинився, і відчинилися двері, чиновники почали непоспіхом виходити, тому Білявка встигла першою, прослизнувши боками по штанях – нарешті вони її помітили і здивувалися, подивилися строго, начебто хотіли запитати: «А ви до кого на прийом, громадянко Собако? Ви записувалися, га?» Білявка знову опинилася наче в пастці – по коридору праворуч відкритими залишалися єдині двері, які вели до приймальні мера; позаду стояла Вікторія, ліворуч – два грізного вигляду чоловіки, які пахли незнайомо і неприємно. В приймальні сиділо, очікуючи особистого прийому, городян п’ятнадцять-двадцять, деякі з них приходили сюди не вперше, тому почувалися вільно – ходили по кімнаті, говорили по мобільному телефону, не зважаючи на прохання не заважати працювати. Особистий прийом мав би початися вже годину тому, але в зв’язку з вчорашнім днем народження вийшла накладка – мер хоча цього року нікуди і не їздив святкувати, на роботу запізнився, тож процес піднесення дарів підлеглими співпав із прийомом громадян, тож люди змушені були чекати; проте вони не сердилися, добре розуміючи, що добрий мер із подарунками краще, ніж просто мер із похмілля. А мер натомість мав прекрасний настрій – вперше за сім років на посаді на день народження йому не підкинули біле цуценя, вперше воно йому навіть не намарилося, не наснилися, і це «…величезний прогрес, бравіссімо!» – як сказав учора ввечері його нетверезий нарколог, бо, по правді кажучи, весь день його теліпало не на жарт – і хапало, хапало, хапало холодними липкими долонями за серце. Тільки-но він закривав очі, як білий чорт у вигляді білого хорта проникав поміж ребер, наче величезний слизький хробак, залазив у грудину і обвивав, стискав серце і давив, давив! Але ближче до вечора – він плюнув цього року, нікуди не поїхав, не став ховатися, який сенс, ну, який?! – ніякого! – психіатр правильно зауважив, що від себе не втечеш – марево розвіялося, у настрої виглянуло сонечко, він навіть поспілкувався нормально з дружиною. Тож день народження вчора пройшов – тьху-тьху-тьху, без неприємних психологічних навантажень і усобачених видінь. Зате назагал останні дні видалися напрочуд напруженими – позавчора він мав заключну зустріч щодо генерального плану розвитку міста, ось, в цьому кабінеті, який зараз вщент завалений подарунками – столи, диван, підлога; ось тут вони і сиділи, навкруг маленького журнального столика: він, мер міста, Гена Підписздєсь (він так колись «трошки по-дебільному» обмовився на сесії міськради, а прізвисько приліпилося); начальник управління земельних ресурсів Саня Хрущ, представник місцевого кримінального угруповання; звісно, Ростик Куций, мерів заступник і «гаманець»; Марта Донець, головний юрист мерії, яка відповідала ще й за зв’язки з громадськістю, але всі її таланти вичерпувалися тим, щоб одночасно бути коханкою двох головних суддів – адміністративного та господарчого судів. На стіні висіла величезна карта міста, розкреслена, як генеральний план розвитку території – у всіляких кольорових квадратиках, «зонах» і т. п., біля якої вусатим козликом стрибав начальник управління архітектури Борис Кондачков. «Наразі, – тоненьким єлейним голоском сповістив він, – всі землі, що означені, як «зелені зони, вільні від забудови» – для того, щоб громадські обговорення пройшли спокійно – вже в наступному документі, плані детального планування, ці зони матимуть коди, що дозволять в них будувати заклади громадського харчування, спортивні споруди тощо. «А як щодо житлової забудови? Котеджів?» – подав голос Саня Хрущ. «Тут у нас все враховано, не виникне жодних питань. Все, що ви замовляли, відійде під забудову: де котеджну, де багатоповерхову. Ось, до речі, хочу звернути вашу увагу на наступний момент – ми всі існуючі малі архітектурні форми…» – «Що таке?! – здивувався Хрущ, – які форми?» – «Кіоски, Саня, МАФи – це кіоски, запам’ятай же, нарешті! Через тиждень містобудівна рада, мусиш володіти термінологією», – терпляче повчав мер нового колегу. Вже два роки, як всі кошти від оборудок із землею йшли на общак крадіїв у законі, яким «підігрівали» зони – мер, як завсігдник постійний боржник підпільних казино та будинків розпусти висів у крадіїв на величезному гачку. Тож те, що кошти міської громади знаходять таке дивне використання, мера зовсім не бентежило, він переймався іншим, за що, себто, і точилася вже котрий місяць суперечка – який відсоток особисто йому належатиме від цих забудов. Ні, він нічого не просив, він готовий вкладати власні ресурси разом із Ростиком, але кримінальники тільки стелили м’яко: «На зоні, якщо потрапиш, матимеш все найкраще – чай, тьолок, сигарети, та ти там і сидіти не сидітимеш, тільки рахуватимешся, а так засмагатимеш на «малинах» із братвою!» – обіцяла йому братва у відповідь на кримінальні впровадження, ініційовані політичними конкурентами. Мер дуже боявся потрапити до тюрми, боявся знущань, фізичного насилля, залишитись без належного звичного комфорту, а він таки пару років тому був близький до арешту; ух, як їх придушив тоді той новенький київський прокурор, і якби не губернатор, якому він обміняв доходи від всього міського транспорту та ЖКГ на підтримку в Києві, то точно кукурікав би зараз на кічі. А так дивись – торгується з крадіями в законі, поважними людьми мало не в усій Європі, дарма що втратив контроль над містом, то дрібниці, як виявляється. Головне – чистий прибуток, спокійна совість та забезпечена старість, а щоб так сталося, ти завжди маєш знати, кому і скільки відстібнути.