Евгений Положий - Риб’ячі діти

Потім, за чаркою, директор ЦМК пояснював друзям свій мотив – чому він вирішив подарувати мерові на день народження картину саме білої суки з виводком цуценят авторства місцевого художника, зірки європейської величини, нашої гордості: «Психолог сказала мені (така красива жінка, що страшно, до речі), що то був би сильний хід – ті, хто підкидає цуценят, дізнавшись, що мер повісив у себе в кабінеті таку картину, зрозуміли б, що гру скінчено; а з точки зору психології мер, щоденно розглядаючи картину, звикав би до цих образів (колишніх образ), і коли б навіть випадково десь побачив білих цуценят, то психологічно виявився б підготовлений значно краще. Та й сама картина – шедевр національного значення, «Біла сука з цуценятами емігрує до Канади», чим не шедевр?! Але ж життя – воно ж бачиш які сюрпризи може презентувати…»

В жіночому туалеті на п’ятому поверсі – порожньо, весь виконком повалив до приймальні, подивитися і пофоткати, як помирає мер від серцевого нападу і як витягають з кабінету – справжнього! ще живого! – білого хорта. Ці знімки і досі можна знайти в соціальних мережах. «Значить, цуценята, – гомоніли здивовані чиновники, – не піар-хід. Значить, не п’яна уява мера, і він не з’їхав з глузду, а сім років його дійсно в такий дивний спосіб переслідували невідомі злочинці. Але ж за що можна так жорстоко мститися? – переймалися службовці, – кому він так насолив?»

Вікторія дістала бінокль, розташувалася згідно з інструкціями діда на підвіконні і навела різкість на дзвіницю. Тріщина виглядала жахливо. Здавалося, тільки диво тримає шматок стіни, і єдине пояснення, чому вона ще не впала – можливо, тріщина не надто глибока. Вікторія змінила бінокль на камеру і ретельно занотовувала, як вона любила називати цей процес, факт на цифру. Якість вийшла не дуже, але насправді, кому потрібно – той зрозуміє і прийме як доказ. Все, можна йти. Вона спокійно спустилася по східцях – в цій метушні на неї ніхто не звертав уваги, вийшла на вулицю. В кишені завібрував мобільний. «Певне, дідусь турбується, – подумала вона і швидко взяла слухавку. – Алло!» – «Привіт. Це Сірий, – почула вона далекий голос. – Я знаю, де твій песик…»

«Гори та пустеля – ось благодатні місцини, ось де визрівають зерна релігійних вчень, що зрештою підкоряють світи. Там, де родить пшениця, зеленіє травичка, багато худоби на полях та дичини в лісах, чомусь не вистачає місця для одного бога. Зате там легко уживаються сотні різних божків, духів, демонів. Можливо, тому, що немає потреби в єдиному божестві? Там і без нього – гарно? І там, де багато людей та худоби, багато води та їжі, – богів та демонів також має водитися багато, такий собі закон плодовитості? А там, де голо і пусто, й дещиця пшениці ціниться на вагу золота, натомість, багато тільки часу та простору для усамітнення і роздумів, для тихого життя відлюдника, і народжуються різноманітні вчення? Але як з’являються образи богів, як з’являється образ бога? Люди, народи – ось хто їх створює, їх утворює та утверджує. Не видумують, а саме створюють – з часу та простору, зі звуків та тиші, наче місять із глини протягом кількох століть. І тоді замовлення, камлання й пісні стають молитвами і святими писаннями, а танці навколо полум’я, колективні рухи перед полюванням – ритуальними ходженнями навколо барханів, скель, статуй, території, храмів. Так народжується нова енергія, новий образ бога. Божественна енергія, збурена зусиллями багатьох поколінь. Джерело, до якого можуть і будуть звертатися нащадки, черпаючи волю, силу, віру в свою правоту, світогляд. Коли немає такого джерела, коли воно зникає, усихає, люди або помирають від спраги, або починають процес відтворення бога з самого спочатку…» – так думав Сірий, з останніх сил здираючись на гору Хом’як. Він намагався узагальнити своє життя, підбити підсумок, зрозуміти, чому сталося саме так, і за що саме йому випала така паскудна доля, та й взагалі, за що такі паскудні долі випадають людям? Але відповіді він не мав, лише навпомацки, як оце зараз хапався за маленьку ялинку на схилі, хапався і за думки про походження віри та сутність богів. А все ж якийсь час йшло нормально, життя налагоджувалося, Сірий навіть почав бачити в такому – спокійному, послідовному – порядку речей якийсь такий сенс і привабливість; і звідки взялася смертельна хвороба – невідомо, як і звідки взявся той клятий піп, одне зачепилося за інше, і ось тобі маєш – все, кінець, фініш, ауфідерзейн! І тепер вже нічого не повернеш, не зміниш, і потрібно йти, дертися нагору, по дорозі, яка будь-якому старому діду дається втричі легше – сили з кожною хвилиною покидають Сірого, і лише одна думка надає наснаги – на відміну від інших, йому не доведеться повертатись.