Евгений Положий - Риб’ячі діти

В цей час двоє мужиків у жовтих гумових чоботях та синіх комбінезонах із надписом на спині КП «Центральне міське кладовище», неквапливо розвертаючись, занесли в приймальню щось велике і пласке, що здалеку нагадувало великий телевізор «плазма», і чекали, поки по східцях неспішно прибуде сам даритель – директор центрального кладовища Сергій Кіндратович. Інфузорія, здивовано роздивившись такий нестандартного вигляду подарунок, у першу мить трохи збентежилася, бо знала оригінальне почуття гумору Сергія Кіндратовича, тобто, можливо, там не телевізор, а якась мармурова плита з надписом, хтозна?

– «Плазма»? – акуратно запитала вона у Сергія Кіндратовича.

– Краще, – відповів той, входячи до приймальні і весело посміхаючись. – Значно краще!

Люди розступилися, даючи дорогу мужикам із подарунком, хтось притримував двері, Інфузорія говорила з мером – і якраз у цю мить в приймальню влетів білий брудний собака, а за ним – тендітна дівчина з довгим темним кучерявим волоссям, наче тайська принцеса. Вікторія чула, як по східцях вже гупають важкі черевики великого лисого чоловіка, лунають грубі голоси, певне, це бігли за Білявкою ловці псів (ловці снів?), рахунок йшов на секунди, але шлях окреслений лежав один – прямо, прямо, наліво, туди, де відчинено. Білявка з усього розмаху, круто заклавши віраж, стрімголов кинулася по живому коридору, що створили відвідувачі для вітально-подарункової процесії, – у відкриті до кабінету мера двері, сподіваючись, що це і є вихід.

– Геннадію Івановичу, найголовніший подарунок, – урочисто, наче на концерті оголошують відомого співака, повторила посміхаючись секретарка, і в кабінет вскочив білий собака, а за нею – красива дівчина.

Мер, перед очима якого ще маячило нещодавнє засідання, спочатку навіть не розгледів Білявку – рішучість і виразна східна краса Вікторії виштовхнули його з крісла, він встав, розправив піджак, перевів вираз обличчя в режим посмішки і, розкривши обійми, захитав важкою головою:

– Я-який чудовий подарунок, як-ка краса! Найкращий мій день народження! – але тут його похмільний неуважний погляд перетнувся з поглядом дівчини, він повернув голову – і з жахом побачив на підлозі під журнальним столиком – неймовірно – дорослого білого собаку! Так, вже не цуценя, а дорослого білого собаку! Він схопився обома руками спочатку за поперек, потім за серце, похитнувся – і гепнувся на підлогу, як мішок лайна.

– А-а-а-а! – високо заверещала секретарка, – швидку, швидку, швидку! Меру погано!

У кабінет миттєво втовпилася купа народу, але Вікторіям одразу помітила лисого здорованя і поруч із ним – миршавого мужичка з гвинтівкою.

– Он, стріляй! – закричав лисий.

– Не смійте, в неї цуценята! – Вікторія кинулася до столика, прикриваючи собаку собою, але вмить була відкинута важкою, наче рейка, рукою; миршавий звичним рухом підвів рушницю і прицілився. Білявка, налякана, тремтіла під столом, притиснувши вуха до голови і піджавши куцого хвоста, інстинкт самозбереження вимагав від неї дій, але вчорашні події, здавалося, паралізували волю, як отрута колись паралізувала Маленького Принца. Миршавий, не поспішаючи, плавно натиснув на гачок, і заряд вштрикнувся собаці в стегно. Білявка заскавчала і засмикалась, намагалася бігти по кабінету, в очах у неї завмер жах, вона розуміла, що це – смерть, і ніколи більше вона не народить цуценят, намагалася заховатися за великий стіл мера, але тільки зіштовхнула на підлогу великий молоток, «Останній аргумент»; всі навкруг улюлюкали і кричали, розмахували руками – готові були вбити її на місці, розтоптати, розірвати, хтось ударив ногою в живіт, але вона навіть не зойкнула, й тут до неї кинулась жінка і майстерно накрила спеціальною сіткою для відлову. Натовп кричав і радів, не розуміючи, що ж насправді сталося, якийсь чолов’яга в окулярах весь час запитував, чи почався вже особистий прийом у мера, мер лежав, розкинувши ноги, а Інфузорія намагалася випхати всіх із кабінету, але марно. Вікторія, скориставшись хаосом, ледь стримуючи сльози розпачу і вини, вислизнула в приймальню, повз якогось дядька – «Доброго дня, Сергію Кіндратовичу!» – тобто, вибачте, не якогось дядька, а близького дідового друга! – проскочила в коридор, потім на східці і одразу на п’ятий поверх – шукати жіночий туалет. Сергій Кіндратович, щиро здивований такими воістину голлівудськими подіями і неймовірним гамором (Гоморрою), що здійнявся, несподіваною появою тут онучки старого Сікорського, з’ясувавши, що саме сталося, глибоко зітхнув і витер несподіваний піт, що вкрив високе засмагле чоло (на днях повернувся з Мальдивів, прекрасно відпочив). Зрозуміло, що все вищезазначене якось між собою пов’язане, але як саме, сказати одразу важко, тож він тихенько замахав руками, показуючи синьокомбінезованим носіям картини, що звідси швиденько потрібно забиратися, не до подарунків, тобто. «Так, а що ж там мер?» – якось байдуже запитували вони. – «Мер? Мер вмер!»