Антология - Україна-Європа

– Як у нас на бульварі Куліша, – кидає Кицюня.

На розі, біля американської амбасади, я киваю їй на жандарма в чорній пілотці і з борідкою, що заграє з дівчатами, можливо, навіть туристками, але її це не вражає. Вона уже втретє змінює план, і ми беремо курс на Ґарнієр Опера, що, у свою чергу, є орієнтиром для відомої крамниці з парфумами «Фрагонар», про які її просила колежанка.

– Слухай, тут, на Єлісеях, ми ще, здається, не цілуватися? – я нахиляюся й притуляюсь носом до її вуха.

– Хіба воздушний, – сміється вона. – А ти впевнений, що до опери туди? – показує у вуличку повз бородатого жандарма.

– Впевнений, – відповідаю я, але все ж вперше дістаю із наплічника карту-схему міста і досить швидко знаходжу місце, де ми і де опера. А для більшої надійності, згадавши ще три чарівні французькі слова: «пардон», «мадам» і «мерсі» та вставивши між них четверте – «опера», з наголосом, як це роблять французи, на останньому складі, цікавлюся у повновидої пані, яку ми наздоганяємо:

– Пардон, мадам, опера? Опера там? – показую рукою вперед і, почувши схвальну відповідь, енергійно киваю. – Мерсі, мерсі боку!

Аж дивно, що все так просто, а Кицюню ці мої прононси дуже веселять. І заради неї я повторюю цю сценку ще кілька разів, аж поки не натрапляю на англомовну туристку, яка, втім, також підтверджує наш курс, хоча врешті-решт ми таки заблукали. Але це вже після того, як знайшли і оперу, і ту парфумерну крамницю на розі неподалік, яка, проте, також виявилася зачиненою.

– Тут у них скрізь скорочений день, – по-своєму підсумовує Кицюня.

Зате у продуктовій поруч людно і ми з того всього купуємо пляшку червоного і як на французьке вино зовсім недорого. І я знову натхненно вимовляю своє: «Мерсі, мерсі боку!» – чорношкірій дівчині за касою.

А потім вирішую скоротити шлях і просто по пам'яті веду Кицюню напростець, як мені тоді здавалося, назад до Лувру. Я й забув, що у місті орієнтуюсь гірше, ніж у лісі, і заводжу так, що навіть карта-схема з наплічника і три чарівні слова вже не допомагають, а лише заплутують. Як згодом з'ясовується, до Лувру ми таки дійшли, і навіть минули його, обійшли збоку, звернувши у якусь не ту вуличку.

Мені вже стає душно бродити цими, всуціль заставленими авто, сірими лабіринтами. Око вже не сприймає архітектури, лише всі п'ятдесят або й сто п'ятдесят відтінків сірого довкруж: сірі будинки під сірим небом. Спина під наплічником вже мокра. Сіро й парко навколо, як може бути тільки в центрі Парижа по обіді наприкінці квітня. А завтра ще витримати Версаль! У той момент ми надибуємо «МакДональдз».

– А давай перевіримо, яке у них морозиво-ріжок? – начеб вгадує мої бажання Кицюня.

– Ми ж минулого року вже перевіряли? Ну, добре, а я запишу одну фразу, – кидаю я, часом у мене свої бзіки.

Цей «МакДональдз» у центрі Парижа, як виявилося, у підвалі, без вікон. Червоні підсвічені стіни, червоні столики, обтягнуті червоним дерматином сидіння. Лише стеля і долівка чорні.

– «Червоне і чорне», – раптом згадую я дідуся Стендаля.

– Так, приїхали в Париж, щоб ходити по «МакДональдзах», – підсумовує Кицюня, перед тим як зникнути в туалеті.

У залі лише кілька відвідувачів, я сідаю в кутку за найдальшим столиком і дістаю блокнот. Швидко пробігаю абзац, написаний у Празі, у кав'ярні на тій вуличці, де Швейк сусідив із Кафкою: «Тоді й прилетіла та перша стріла…» – і починаю далі, аби хоч щось встигнути до приходу Кицюні: «Небо зі сходу все більше затягують сірі хмари і парить немилосердно», – дивлюсь на квадрати плафонів у стелі і намагаюсь там щось розгледіти.

– А ти в туалет не хочеш? – обриває політ моєї уяви Кицюня й киває позад себе, вона уже з морозивом.

– Ні, у мене рідина виходить з потом, – жартую.

– І що, написав?

– Ага, – відповідаю і ховаю блокнот.

Їмо морозиво. Кицюня каже, що на смак воно таке ж, як і у нас, тільки ціна інша. Вона шкодує, що у «МакДональдзах» не продають алкоголю.

– У нас є вино, – кажу.

– У нас є і коньяк, – нагадує вона.

– Я пропоную на бульварі Сен-Мішель, там колись була одна кнайпочка, – нагадую я.

– Ну, то йдемо, доїмо морозиво на вулиці, – пропонує вона.

Ми підводимося, але я вже на ходу знову дістаю блокнот і ручку й пишу швидко на передостанній сторінці зверху: «Весну найкраще зустрічати в Парижі, – закреслюю і дописую, – в дорозі…», – ставлю шеренгу крапочок і доганяю мою Кицюню.

Виявилося, ми опинилися неподалік паризької мерії, величний палац якої, частково у риштуванні, височів над доволі широкою, обгородженою турнікетами площею, за якою виднілась і Сена, а трохи далі справа і Нотр-Дам.