Антология - Україна-Європа

© Г. Вдовиченко, 2013

Весну найкраще зустрічати в дорозі, особливо, коли дорога на південь. Або хоча б на захід, ближче до Атлантики й теплого вітру з Гольфстріму, тоді вона наближається ще швидше. У ті квітневі дні було відчуття, що от-от має настати справжня весна, і, здавалося, що цього разу ми таки їдемо їй назустріч.

У лісистих Судетах, на краю Польщі, у канавах край шосе деінде ще лежить сніг, зате у Чехії ніжиться під сонечком соковита озимина, на якій у великій кількості пасуться козулі та гарцюють зайці. А в самій Празі, на високому лівому березі Влтави, повз який ми пливли прогулянковим катером, вже зацвіли чи то абрикоси, чи алича – з ріки важко було розібрати. За два дні у Празі все змішалося: пиво, кнедлики, ріка, весняний вітер і загадані бажання на Кардовому мосту перед Яном Непомуцьким, і Швейк, і Кафка – вже просто сусіди на одній залитій сонцем похилій вуличці над Влтавою! А сама Кицюня і була тоді для мене уособленням весни.

Але нас чекав Париж, і Ян Непомуцький нам у поміч! Для українця Париж починається у Празі, я й раніше про це здогадувався, але от переконався ще раз. І ми таки рушаємо далі під ділові репліки «навігатора» й тихі наспіви Джо Дассена з диска: все, що знайшлося у бардачку із французького.

– А чого він Джо? – десь через сто з гаком кеме, коли вже в сутінках проминули вказівник на Кардові Вари, раптом запитує Кицюня.

Часом вона може ще й як здивувати.

– Як, ти не знаєш цієї історії? Він же американський француз, – не вагаюсь я з відповіддю.

Кицюня більше не допитується, а, здавалося, просто дрімає, але недовго. Наш нічний переїзд через Німеччину переривають на перших же кілометрах Баварії двоє мовчазних поліцейських, і поки вони, присвічуючи ліхтариками, перевіряють наші документи, вітер доносить з невидимих полів запах гною. Мій селянський нюх не може сплутати його ні з чим, і я навіть радію йому, як радіють землякові в чужому краю.

Весна наближається, і чим далі на захід, тим її стає більше. Вже зранку, у Реймсі, довкруж маленьких дачних хатинок рясно цвітуть кущі. Їх цвіт нагадує мініатюрні жовті китички, у нас такі також трапляються, але я й досі не знаю їм назви. Та все ж перші зелені листочки тієї весни ми бачимо вже в Парижі, сонячного ранку, коли ще тільки їдемо до готелю.

Зліва набережна Сени, якісь склади, за рікою ще більші склади, скло й бетон, металеві конструкції, що загромаджують простір. Я нахиляюсь до Кицюні, відчуваю поруч її тепле, м'яке плече і продовжую тему:

– До речі, цією дорогою після відрядження до Рейнської області він міг вертатися…

– Так, – погоджується вона.

Цю нашу подорож, власне її паризьку частину, я вирішив присвятити Хемінгуею, і тоді, коли зліва раптом відкрилася велична панорама Сени, знову згадую про це. Хоча почав я про дядечка Хема ще від кордону, ще на першій французькій заправці, де у прилеглій кафешці ми їли круасани і запивали кавою з молоком. У моєму виконанні це було щось на кшталт короткої лекції про паризький період його творчості, про квартиру над пилорамою, Дженні, Сильвію Біч, Гертруду Стайн, і описаних ним рибалок на нижньому кінці острова Сіте, що переходить у вузьку стрілку, і про те, де в часи Хема були чудові рибні місця… Кицюня киває, мов чемна студентка, аж поки не пирскає від сміху.

– Чого ти? – я мимохіть також сміюся.

– А ти знаєш, що він їй сказав? – киває вона позад мене.

Я оглядаюся й бачу немолоду вже офіціантку з лінивою посмішкою й чорнявого роботягу з мужнім, обвітреним лицем, може, з арабів, з тих, що біля заправки лагодять дорогу. Виявилося, Кицюня лише вдавала, що слухає мене, а насправді прислухалася до діалогу між цими двома.

– Він сказав їй: сі жур, – пошепки, аби не чули офіціантка з робітником, повторює вона, кумедно витягнувши губки в трубочку. – Сі жур. Це те, що ти так любиш казати…

– Ага: же ву пас сі жур, мадам? – повторюю я, чому б і ні?

Зрештою, це чи не єдина фраза, яку я зміг запам'ятати французькою ще зі студентських років від однокурсника Сані Француза. Саня вчив мене знімати красунь з іноземної філології, і французька видавалася нам тоді більш підходящою для знайомства з дівчатами.

– Бон ех бієн… – знову складає губки трубочкою Кицюня. Я й досі не знаю, що вона мала на увазі.

Звісно, моя плутана розповідь про паризькі роки Хемінгуея була для неї менш цікава, ніж випадково підслуханий діалог. Кицюня у мене ще й за перекладачку: і з польської, і з німецької, і з французької, і з усіх інших мов світу, а інколи й з української на українську, коли я недочуваю або не слухаю її. Тоді вона каже: «Бум-бум, проснися!» Бум-бум – це як стукіт крапельок по бляшаному віконнику за вікном нашої спальні, і я просинаюсь.