Антология - Україна-Європа

Назавтра до Лувра вона потрапила не через скляну піраміду на внутрішньому подвір'ї, а через браму з бронзовими левами, з боку Сени. Там-таки, в Луврі, купила два альбоми про творчість Пінзеля. Обидва розкішні – один французький, другий – український, зі Святим Вікентієм на суперобкладинці.

Після обіду Галя з Уляною купували сувеніри в маленьких крамничках, на тихій вуличці, далеко від туристичних стежок.

– Парижанка з середніми статками ніколи не купить річ за ціну, зазначену в ціннику, – пояснювала Уляна, – вона дочекається знижок. Або купить те саме в іншому місці Ті всі шалики, кепі, хустки та рукавички, жіночі та чоловічі, справді коштували тут чи не вдвічі менше, ніж коло Лувра. Татові Галя знайшла рукавиці з добротного трикотажу, з м'якими шкіряними вставками, він колись майже такі самі заносив до дірок. Мамі купила теплий берет, універсальний – хоч для сімнадцятирічної, хоч для сімдесятисемирічної. Буде в ньому стильна, гарна.

У-уне-ві-дамууур!!!

А ввечері Уляна та Луї запросили її в театр. Уляна вдягла подарунок своїх однокурсниць Галі з Магдою – капелюшок, вибраний у львівській крамничці «Крапка над і» за допомогою власниці та дизайнерки Ірини.

Театром виявилася невеличка кімната, де глядачі всідалися просто на підлогу – на килимове м'яке покриття. У напівтемряві актори рухалися за два кроки від них. Він та вона, обидва в трико. Жодного слова, сама мова тіл. Лише він, вона і жужмом зібгані газети, вони були й опалим листям, і ліжком, і морськими хвилями, й образливими словами, що їх ті двоє жбурляли в обличчя одне одному…

Уляна була зачарована виставою:

– Знаменито! – вигукувала вона, й бурхливо ділилася з Галею враженнями від побаченого: – Оце мистецтво! Вони газетами жбурляються, а тобі від тих рухів волосся стає дибки. Що скажеш? – озирнулася до чоловіка.

– О! – пустив очі під лоба, хтозна-що хотівши цим сказати.

– Справді сподобалося? – запитала Галя, коли вони з Луї чекали на Уляну з дамської кімнати.

– Більше сподобалося те, як це сподобалось Уляні, – усміхнувся він. – У нас кажуть: правда не завжди варта того, щоб її казати. Я прихильник традиційного театру. Чудовий вечір! Прикрасьмо його кількома келихами доброго вина.

Пізно ввечері зателефонувала Ірина:

– Як ти там? Як Пінзель?

– Чудово. Я бачила тут Яна Кумпу.

– Де?

– Біля Пінзеля, у Луврі.

– Облиш, ти його з кимось сплутала. Ми з ним сьогодні розмовляли.

– Його не сплутаєш. Кажу: він був тут.

– Гаразд. Коли назад?

– Завтра. Привезти справжнього рокфору?

– Не витрачай часу на дурниці. Тепер у Львові є все, тут купимо…

По голосу було чути: її настрій впав. Не варто було говорити? Чи варто? Знову Ірину заносить на якогось підозрілого типа.

Засинаючи, Галя знову бачила, як над шурхотливим папером здіймається жіноче обличчя, жінка вдихає носом повітря. Він тут, вона його чує – і зникає в хмарах, чи в хвилях, чи в круговерті буднів. А то він випірнає, змахнувши руками, панічно роззирається, нюхає повітря довкола себе, аж чути його збуджене хекання – тут вона, тут! Зараз він її помітить, їхні погляди зустрінуться, вона його впізнає… Ні, не цього разу, бо він зникає, шукаючи там, де її вже нема.

…Стюардеса вдруге запитувала жінку, що задивилася в ілюмінатор, на клубочення білих хмар: сік чи воду? Що вона питиме?… Жінка повільно повернула голову, і ще секунду-дві її погляд був відчужений. А тоді обличчя ожило, на ньому спалахнули емоції. «Сік, – усміхнулася жінка, – дякую! Апельсиновий сік».

У літаку Галю накрило. Це буде роман про Пінзеля. Знову про Пінзеля. Але від імені його дружини. Кілька років життя з генієм. Це буде розповідь Маріанни-Єлизавети Кейтової з родини Маєвських, що їй недовго, якихось десять років, судилося бути Пінзелевою. Оповідь матері двох синів Пінзеля. За рік після чоловікової смерті вона вийшла заміж за Беренсдорфа й виїхала з ним та дітьми до Німеччини… Чи любила вона свого другого чоловіка? Чи була з ним щаслива бодай іноді? Чи був він щасливий з нею? Який він був чоловік?… Думки огорнули її, як хмари літак, затулили від світу непроглядною завісою. Хтось запитував про щось. Вона повернула голову на голос і не відразу зрозуміла, що це до неї звертається усміхнена дівчина в уніформі. А вона сидить у зручному кріслі авіаліній «Бр Франс», проте думками далеко звідси, в містечку Бучачі, в робітні майстра, якому те, що він робить – над усе.

Опубліковано в книзі: Г. Вдовиченко. Інші пів'яблука: роман. – Харків: Клуб сімейного дозвілля (КСД);2013.