Антология - Україна-Європа

– О, пригадуєш, минулого разу ми тут чекали нашу екс-курсоводку, – згадує Кицюня. – Диви, і цигани на місці! – радіє вона давнім знайомим.

– А давай перевіримо, чи не забули вони української? – пропоную я їй найкоротший шлях до Сени повз циганів, але Кицюня проти експериментів і ми обходимо їх іншим боком вулиці.

Цих паризьких циганів на цій площі перед мерією ми запам'ятали ще з минулого приїзду у складі туристичної групи. Вони по-європейськи привітні й ділові, і не просто випрошують, а пристають до туристів із жмутом якихось довідок та намагаються звертатися різними мовами. Минулого разу, прислухавшись до нас, молодий циган почав польською, потім російською, а коли я сказав, що ми з України, він уже наздоганяв нас із словами: «Добродію! Прошу вас!..» Може, підглянув у свій циганський розмовник?

Обійшовши циган, через кілька хвилин ми знову опиняємося на острові Сіте біля Нотр-Даму, і цього разу таки переходимо на протилежний берег, де за сквериком починається Латинський квартал. Зліва, за кущами, обсипаними тим же жовтим цвітом – руїни галло-римських терм, абатство Клюні, а ще далі бульвар Сен-Мішель. Мене тягне туди, але кафе на розі за сквером також на місці, і столики на вулиці саме там, де я й очікував, і ми йдемо до них.

– Же ву пас сі жур, мадам! – я знову згадую свою коронну фразу.

– Ага, мерсі! – відповідає вона. – Але спочатку давай заглянемо у цей магазинчик? – показує на крамницю з протилежного боку вузької вулички.

Що ж, Кицюня у своєму дусі!

– Тільки в цей? – все ж уточнюю я.

Але крамниця з сувенірами, де на вході нас зустрічають два здоровенні араби, – це зовсім не те, що її приваблює, і ми на-решті-таки приземляємося за столиком на вулиці. Мені видно краєчок набережної та Нотр-Дам за деревами, а Кицюні лише арабів на вході в їхню крамничку, і я пропоную їй помінятися місцями.

Звичний набір туриста: еспресо, червоне вино і, певна річ, сир з недорогих, здається, камамбер. А ще, як нам здалося, дещо розгублений, середніх років офіціант – гарсон. Тут, на відміну від України, офіціантами часто працюють зрілі чоловіки. Але у нашого гарсона з сумними очима того дня, либонь, щось сталося. Може, в сім'ї? Принаймні, ми тоді так вирішили, і Кицюня навіть сама нагадала мені про чайові.

– Мерсі, мерсі боку! – було видно, що цей француз їй сподобався, на відміну від кави і сиру.

І я навіть підморгнув їй по-змовницькому. «Чого ти? Гм, дурненький! – вже майже виправдовується вона. – Він застарий для мене! – тепер вона часто так жартує. – Але вино непогане», – підсумовує.

Таке зізнання від Кицюні – багато коштує! Може, завдяки гарсону із сумними очима? Бо мені ж то відома її нелюбов до вина.

– У готелі нас ще чекає «Бучач», врахуй! – я – суцільна делікатність.

– А класно ми тоді з'їздили в Бережани! – раптом згадує вона, вочевидь, у неї свої асоціації. – Цей Музей книги у ратуші, пам'ятаєш? І ця мала Ірка, що викликалася показати нам місто…

– Ага, кава біля замку і тюрма над ставом, і з погодою нам тоді пощастило, – погоджуюсь я, хоча все ще думаю про того гарсона. – І не забудь ще й Козову і Купчинці по дорозі…

– Так, прикинь, два тижні тому у Бережанах ми мріяли про Париж, а тепер у серці Парижа, в Латинському кварталі, згадуємо Бережани! – обводить руками вуличку Кицюня. – А еспресо, до речі, однаковий, що в Бережанах, що тут. Прикольно, правда, у Парижі згадувати Бережани?

– Просто то була тренувальна поїздка перед Парижем.

– Але, коли заберемо тітку, буде вже не до Парижа. Хіба ще, може, у Скалат? Диви-диви! – киває вона позад мене і, озирнувшись, я бачу спочатку юнака, який весело розмовляє по мобільному, а за ним пару ліліпутів, що йдуть, взявшись за руки.

– Бач, дожилися, – зауважую я. – У Парижі ти мрієш про Скалат?

– Бо у Скалаті, на відміну від Парижа, я ще не була…

– Можна й у Скалат, там цікава фортеця у самому центрі, біля автобусної, – погоджуюсь я. – Бо ж уже з тіткою, то навряд чи зможемо кудись на довше. Кременець, Вишнівець, Збараж ми вже проїхали, Борщів, Гусятин – також, але ж можна і ще раз. Ну, є ще Львів…

– До Львова – це не екскурсія, це – просто до дітей, – стинає вона плечима.

– Тоді залишається хіба ще Теребовля і «теребовлянська» фортеця!

– У збаразькому замку, припустимо, я також не була, – нагадує Кицюня, вже коли ми підводимося. – Я тоді чекала під замком, пам'ятаєш, я тоді не говорила до тебе.

Кицюня завжди знайде, що згадати.

– То, коли ми попали під град? – вдав я, що не пам'ятаю.