Антология - Україна-Європа

– Тут трохи інша історія, але нехай, – погоджуюсь я.

– О, диви, знову «МакДональдз»!

– Що, знову будемо пробувати «ріжки»?

– Ні, я думала, ти знову хочеш записати фразу? – парирує вона.

Кицюня часом ще ой яка дотепна!

Хоча подумки я собі загадую, чому б і не записати: «У Парижі майже неможливо відчути себе самотнім…» – ну, якщо не забуду до готелю.

Ми стоїмо на розі вулиці Медичі біля якогось ресторанчика у темно-фіолетових кольорах, де і стільці у фіолетову клітинку, і скатертини, і навіть, як я встигаю помітити, серветки на столиках також. За столиками повно людей. Читаю вголос вивіску: «Кафе Люксембург», – і Кицюня каже, що я роблю успіхи. Парк напроти – це і є Люксембурзький сад, і ми звертаємо в першу-ліпшу алею.

Дівчата-студенти, мов горобці, повсідалися на низькій огорожі саду з хотдогами із «МакДональдза» в руках. Жують хот-доги, щебечуть весело й нишком зиркають на дорослу публіку за столиками кафе. У самому саду, що виглядає як звичайний парк, молоді мами з колясками, оддалік стрекоче газонокосарка, товсті стовбури тополь з куцо обрізаними гілками, а зверху зграя вороння: каркають, тріпочуть крильми, мабуть, сваряться за гнізда.

Ми пройшли в кінець алеї, аж до фонтану з видом на палац Медичі. Поки роздивляємося скульптури на старому фонтані й темно-сірі стіни палацу з караулом із військових на вході, де тепер, здається, засідає Сенат, біля моїх ніг хляпає з неба воронячим калом.

– О, Люфтваффе! – показую я кулака воронам. – До речі, в цьому палаці у Другу світову була резиденція Геринга…

– Пішли звідси, – прикриває голову руками Кицюня. – А правда, що цій Марії Медичі відрубали голову? – запитує.

– Здається, не пам'ятаю…

– Якесь погане місце.

– Що, через ворон? Та ж вони скрізь літають… А тут ходили і Хемінгуей, і Гертруда Стайн. Вона десь тут поряд жила і вигулювала песика…

– Я хочу десь посидіти, – каже Кицюня. – Нехай трохи ноги відпочинуть. Тільки не тут, – показує вона на хляпи засохлого пташиного посліду на лавці.

– Давай подумаємо? Можна і в «МакДональдзі» чи в «Кафе Люксембург»?

Кицюня обирає кафе, там саме звільнився столик на вулиці, з якого було добре видно і бульвар, і Капеллу, і навіть студенток з хотдогами на підмурівку Люксембурзького саду.

– А хочеш, назад поїдемо через герцогство Люксембург? Подивимося, що між ними спільного, між цим парком і цією маленькою країною? – видаю я ідею. – Якщо по карті – це майже напряму, – показую я рукою на палац Медичі.

– Давай подумаємо про це завтра, – киває Кицюня.

– Не забудь, у нас в резерві ще п'ятизірковий «Бучач»…

– Це ти до того, що тут ми коньяку не будемо? – робить вона губки трубочкою. – А що пив твій Хемінгуей, кальвадос?

– Ні, кальвадос – це Ремарк. А Хемінгуей у паризький період все ж більше вино…

– А Гертруда Стайн?

Здається, вона вгощала його наливкою із сливок.

– О, мій тато сам робив наливку із сливок, у нас за кошем завжди визрівала на сонці, пам'ятаєш?

– Пам'ятаю, – я і справді згадав ту наливку у мальовничих бутликах із кукурудзяними корками.

– Ну, тоді вибирай, – пропонує Кицюня.

– Пардон, уан чі-і енд уан вайт де він мюсоеде, – несподівано для себе видаю я своєю франко-англійською. – Грін чі-і, – додаю.

Молоденька офіціантка ще про щось запитує французькою, і Кицюня також відповідає їй французькою, та ще щось каже, мило посміхається і йде.

– Що вона сказала? – цікавлюся я.

– Твоє мюсоеде – це що, мускат? Я їй сказала, що це мускат і уточнила, що це лише мені, а чай тобі. Де ти вичитав про це мюсоеде?

– У Хема, де ж іще? Він його пив і Мопассан також.

– А ще вона попередила, що за прогнозом сьогодні можливий дощ, цей столик крайній і сюди дістають краплі, то якщо буде потреба, ми можемо пересісти в середину.

– Змокнемо, як в Одесі, пам'ятаєш? – піднімаю я погляд до посірілого неба. – До речі, де наша парасолька, в машині?

– Ні, у номері, разом з «Бучачем», – вона також зиркає на небо, і додає, що сподівається, цього разу ми вже не заблукаємо у метро.

Я відповідаю, що ми й тоді не заблукали, просто я не одразу зорієнтувався, бо там перетиналося п'ять напрямків, але ж врешті-решт ми навіть до поліції не зверталися.

– Ти б побачив себе у той момент, – каже вона.

Кицюня любить концентруватися на якійсь деталі з моєї міміки, особливо, коли я потрапляю в халепу, і потім ще довго мені про це нагадує, вважає, що таким чином мене виховує. За майже тридцять років спільного життя це вже стало в неї майже звичкою. А втім, у неї є й інші методи.