Вдома я зателефонував у міліцію і повідомив про знахідку. І так моя самотність того вечора розвіялася. Я знову сів біля вікна, поклав перед собою стос паперу і хотів щось писати, але з голови не виходила повішальниця, хоча світло у кімнаті не дозволяло більше бачити ліс. Я пригасив його, в краєвиді простовіч нічого не змінилося, але в якийсь момент я усвідомив, що довкола запанувала мертва тиша, ні шуму вітру, ні гавкоту собак, ні людських голосів, які хоч і дуже приглушено, та долинали до моїх вух, я примружив очі й побачив якусь темну постать, що йшла через пасовисько, йшла дуже повільно, заточуючись, грузнучи у сніг ледь не по пояс. Мені здалося, що то йде та дівчина, йде до мене, мурашки побігли мені по спині, я вхопив дерев'яне розп'яття і приставив його до шиби. Так тривало може з годину, постать продовжувала рухатися у моєму напрямку, але там під лісом заблимали фари і стало ясно, що приїхала міліція. Кого ж вони там побачать, якщо вона вже покинула те дерево?
Я сиджу і дивлюся на кавалок гівна. Якщо думаєте, що то моє гівно, ви помилилися. Це не моє гівно. На своє гівно я б ніколи отак не дивився. Це пташине гівно. Якась сучка влетіла до мене в кімнату крізь розчахнуту кватирку, з несподіванки ошизіла настільки, що ледь не розбилася об шиби, аж поки я не відчинив усі вікна і не вигнав її мітлою, але, роблячи свої божевільні віражі, вона ще встигла на прощання обісрати мого стола. Але якби ж то тільки стола – вона обісрала моє оповідання, оце саме, котре я зараз пишу. Бракувало зовсім трішки, аби вцілила в мене. Просто перед самим носом хляпнуло. Тепер я дивлюся на те гівенце і вгадую в його обрисах профіль поета Степана Пуфика. Я невимовно тішуся і кажу: «Привіт, Стефцю! А ти ніц не змінився. Я тебе відразу упізнав».
Травневий вечір. Я п'ю вино і пишу якесь гівно. Доведеться цей аркуш викинути, але перед тим переписати. Гівно має якийсь кислий запах і лежить просто посеред тексту. Я вже не згадаю, які віщі слова сховалися під ним, я не відроджу їх і переписую усе на ново. А відтак знову хляю і відчуваю, як мені стає себе шкода.
А коли зі мною починає говорити моя бабця, яка померла, коли мені було п'ять років, я розумію, що таки п'яний. Тому, що я вірю бабці. Вона має на такі речі нюх. І коли вона каже: «Ти, свиньтуху, знову напився?», я потуплюю очі і бурмочу щось невиразне у своє виправдання. Але бабця на цьому не заспокоюється, вона супить брови і хитає докірливо головою. Там, де вона зараз перебуває, таких, як я, не люблять. І якщо я буду продовжувати пити, то ми з бабцею ніколи не зустрінемось. Усвідомивши це, я починаю гірко плакати, розмазуючи сльози по обличчю. «Аж гидко дивитися!» Хто це сказав? Це не бабця. Вона не могла сказати таких слів. Тоді хто? Невже вуйко Зеньо, який помер не так давно? Вуйко Зеньо! Хто б говорив! Сам бухав так, що мені сховатися. А тепер йому, бачите, гидко дивитися! Так ніби я вже весь обригався і облюрився. О ні, мені ще до цього далеко, найбільше то я можу заплакати. Бо мені стає шкода себе. Мені нікого так не шкода, як себе.
Врешті одного дня я не витримую і вирушаю до міста. В кишенях пусто, але я прямую до «Кентавра» на Ринку. Там жодного вільного місця, хоча до вечора ще було далеко. Біля стійки бару усі кріселка теж зайняті й на мене дивилися самі випнуті дупи, серед яких я безпомильно розпізнав Лілину і попростував до неї. Ліля належала до дівчат, які могли підтримати будь-яку бесіду з будь-ким, миттєво вловлюючи тон розмови і момент, коли треба сказати «так-так!», «та ти що!», «ну, він і козел!», «я так і знала» або «та не бери собі до голови». Якось після однієї великої п'янки ми з Лілею опинилися на одній канапі, і, винятково задля гарного сну, перепихнулися. Після цього ми стали добрими друзями, які можуть за виграшки одне одному звіряти свої таємниці. Ліля спеціалізувалася на туристах, чиї кишені вона чистила неймовірно талановито. Поки я йшов до неї, вона встигла витягнути з кишені куртки хлопця, який сидів від неї ліворуч, запальничку, прикурити цигарку і покласти запальничку на місце. Ніхто цього, окрім мене і бармена, не помітив, та й я це побачив лише тому, що не зводив з Лілі очей, а бармен, наливаючи келихи, упівока стежив за всім, що відбувається довкола, але йому ці маніпуляції Лілі були давно знайомі, він знав, що львів'ян вона ніколи не чистить. А туристи – це таке, вони, зрештою, і приперлися сюди, щоб проциндрити гроші.
Нарешті пропхавшись до Лілі, я обняв її за талію і поклав голову на її плече, вона вдоволено замуркотіла: «Сервус!» – і посунулася, роблячи мені місце на стільчику. Ліля цмулила через соломинку різнобарвний коктейль, який складався з м'ятного лікеру, рому і шампанського.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу