Антология - Україна-Європа

– Це очевидно. Проте я про інше.

– Що ж саме?

Петро Орестович дістав цигарку і припалив. Кілька секунд помовчав, збираючись з думками.

– Ну, добре. Уяви собі, що Майдан, будучи найбільш прогресивною частиною суспільства, це дбайливий господар, а сама країна – город. Простий город з картоплею, буряками і зеленню на грядках. Господар довгий час спостерігав, як серед його городини росте й зміцнюється бур'ян. І от нарешті він вирішив, що досить терпіти й на грядках потрібно навести лад. Він розпочав боротьбу з бур'яном. Але, намагаючись дістатись до коренів лиха, він був просто-таки ошелешений. Ці корені вразили увесь простір його городу. Великими й малими відгалуженнями вони зайняли кожен клаптик землі, п'ючи сік, який мав належати культурним рослинам. День за днем ці корені руйнували працю господаря, роз'їдали землю і марнували сподівання на врожай. Але навіть не це найстрашніше. Вони, ці страшні корені, йшли під землю значно глибше, аніж можна було б подумати. Колись жив один відомий американський письменник на ім'я Гаррі Гаррісон. Його перу належить книга «Неприборкана планета». Це оповідання про світ, у якому природа є ворогом людині. Де кожен представник флори чи фауни створений лише для однієї цілі – убити за допомогою отрути, зубів чи кігтів. І люди, які колонізували цю планету, змушені боротися з цілим ворожим світом. Виграли вони чи програли, не важливо. Для нас у контексті нашої розмови цікавим є один епізод цієї книги. Під час чергової битви місто було атаковане гігантськими коренями рослини, які рухались, немов живі, а тунелями, проробленими всередині коренів, бігли тисячі тварюк, готових атакувати всякого, хто зачепить корені. У нас подібна ситуація, Артеме. Боюсь, корені, зачеплені вами, знаходяться значно глибше, аніж це можна було б собі уявити. Вони ведуть за кордон. І зараз відбувається, не багато, не мало, спроба позбутися цих рудиментів старого ладу на нашій землі. Не сподівайся, що люди, які запустили ці щупальця у нашу землю, терпітимуть спробу позбавитись їх.

– Можливо, не варто було починати?

– Варто, Артеме, і ти знаєш це не гірше за мене. Усі останні роки нас вперто вели назад, у СРСР. Усі ці люди, так звана правляча еліта, вони чужинці. Яничари. І яничари з безмежною владою та, як вже було сказано, можливостями. Ці люди не тільки не сприймають ідею розбудови незалежної української держави, вони усіма можливими методами саботують цей процес. Можливо, діяли б ще активніше у цьому напрямку, якби не мали такої патологічної пристрасті до казнокрадства. І я, як історик, просто не можу не помітити у нашого президента задатків старого невдахи Брюховецького.

Брюховецький. Артем посміхнувся – йому й самому не раз приходила на думку аналогія між гетьманом часів української Руїни і нинішнім президентом. А що – прийшов до влади, спираючись на підтримку сходу, точніше найбіднішої його частини, після отримання булави розпочав репресії супроти опонентів.

Петро Орестович немов прочитав думки:

– Підписав безпрецедентні за своєю антидержавною спрямованістю Московські статті за обіцяні будинок у Москві й боярську доньку. Зрештою, дійшов до того, що почав іменувати себе «найнижчою підніжкою його царської величності» і був страчений козаками. Історія веде свій розвиток за спіраллю, тобі це відомо. Тож ви все правильно чините, Артеме.

– Ви вважаєте?

– Так. Шкода лишень, що усіх нас очікують важкі часи. Нова Руїна.

Уже виходячи з кабінету, Артем, вражений словами професора, на мить застиг у дверях.

– Скажіть, професоре, у нас є шанс?

– Так, Артеме, безперечно. У нас у всіх є шанс і ми не повинні його впустити. Але запам'ятай одну річ. І ретельно все зваж.

– Що саме?

– У нас розпочалась революція, Артеме, – Петро Орестович наблизився до колишнього учня і, поклавши йому на плече руку, зазирнув у очі. – А революцій без крові не буває. Тому дуже скоро перед вами усіма постане вибір: або ви прийшли на Майдан поспівати й потанцювати, або готові на реальні жертви. У кожного з нас лише одне життя, тож потрібно зважити усі за і проти перед тим, як класти його на шальку терезів.

Артем витримав погляд.

– Я все зважив, Петре Орестовичу. Дякую за розмову. Мені потрібно їхати.

Ніч за барикадами уже не була такою спокійною, як раніше. Десь палали автомобілі, містом чигали патрулі обох сторін протистояння, а ранкові телевізійні новини перетворились на зведення з місця бойових дій. Майдан, який раніше потребував теплих речей, провізії й палива, захлинався тепер від нестачі медикаментів, бронежилетів і того, про що тиждень тому тут боялися говорити – зброї. Зброя була необхідна вчорашнім студентам, працівникам і бізнесменам, а нині рядовим бійцям Майдану. Політики продовжували стверджувати зі сцени на Хрещатику свої звичні мантри про мирний протест, викриваючи нові злочини влади проти власного народу, проте вони вже втратили вплив на події.