Антология - Україна-Європа

Кабінет декана історичного факультету не змінився за той час, який Артем був тут відсутній. Втім, не лише за цей час. Будучи людиною консервативних, чи то пак академічних (як любив казати сам Петро Орестович) поглядів, професор не змінював інтер'єр свого кабінету, напевне, з часів, коли почав тут господарювати. Те ж високе вікно з вузькими віконницями і важкими гардинами, старомодний дубовий стіл з важким мармуровим прес-пап'є і бюстом Грушевського. Шафа у стилі рококо, на полицях якої вишикувались старовині фоліанти – гордість професора і кохання усього його життя. Біля дверей незмінна корзина для парасольок, а на столику у кутку мідний керогаз, який, без сумніву, пам'ятав ще позаминуле сторіччя. З цим керогазом була пов'язана ціла купа університетських шаржів і жартів, а кількість спроб, що їх робили колеги Петра Орестовича і запопадливі студенти, намагаючись подарувати професору ультрамодну кавоварку, налічувала більше десятка. Проте Петро Орестович, як і рік, і два тому, заварював ароматну міцну каву, незмінно встановлюючи на полум'я, яке діловито буркотіло, закіптюжену кавоварку. І Артем міг заприсягтися – кращої кави він не коштував у своєму житті…

– Ну-с, присядьте, молодий чоловіче, – запрошуючи, Петро Орестович вказав на один зі стільців. – Зараз розпалимо мого старенького, поп'ємо кави.

Коли запашний напій наповнив приміщення своїм ароматом, професор сів навпроти гостя і довго вивчав його оцінюючим поглядом.

– Що ж, як твої справи на ниві історичної науки, як аспірантура?

– Намагаюсь не очорнити імені мого славетного викладача.

– Ну, тільки без дифірамбів, це зайве. Обрав тему для дисертації?

Артем знизав плечима.

– Думав, що обрав. Але зараз… Історія пишеться на наших очах.

– Так, так… Важкі часи. Все ж, це не наша з тобою тема. Про неї писатимуть прийдешні покоління. Академічна наука не полюбляє поспіху. Вона потребує часу, як добре вино. Лише час може розставити все на свої місця, лише роки гасять пристрасті й дають можливість висвітлити події без зайвих емоцій.

Артем не заперечував. Він був улюбленцем Петра Орестовича і вони разом колись обрали тему для Артемової дисертації, а саме – Гадяцький трактат 1658 року. Тека з незакінченою роботою лежала у столі на квартирі Артема від листопада минулого року.

– Ви маєте рацію, професоре. І я обов'язково закінчу дисертацію до кінця поточного року.

Петро Орестович кілька хвилин мовчав.

– Буде приємно бачити тебе у ролі колеги, Артеме. На кафедрі знайдеться багато роботи, а там… я не вічний, роки. Мені рано чи пізно знадобиться заміна. Хочу сказати без найменшої улесливості, що кращого учня, аніж ти, у мене не було. Ви немов створені один для одного – ти й історична наука. Можливо, у майбутньому українці матимуть нового Яворницького чи Грушевського.

Артем зніяковів. Він ніколи не вважав себе видатною людиною. Просто наполегливо працював над речами, які йому подобались.

– Професоре, це явне перебільшення моїх чеснот. Хоча, мені було б приємно працювати під вашим керівництвом.

– Так, працювати… – Петро Орестович був заглиблений у власні думки більше, аніж це бувало зазвичай. Нарешті він відставив чашку і подивився на Артема впритул. – Ти мав до мене розмову?

Артем відставив і свою чашку. Власне, саме для цього він і приїхав, на цілу добу відстрочивши Майдан і зустріч з Іриною. Думки і протиріччя, ось що долало його останнім часом. Друзів і близьких багато, але порадників… Артем цілеспрямовано їхав до Львова. За порадою Петра Орестовича.

– Професоре, я потребую вашої поради.

Старий погладив гладко виголене підборіддя і подивився проникливим поглядом.

– Артеме, я очікував на тебе. Бачив тебе кілька разів по телевізору. Знав, що з'явишся. Судячи з усього, ти там від початку?

– Я не міг вчинити по-іншому.

– Знаю. Якимось чином причетний до цього і я. Зрештою, ти мій учень. Твоя поява там, це мої погляди на життя, втілені у тобі. Я готовий відповісти на твої запитання.

– Скажіть, це потрібно? Все, що ми робимо? Ми повинні продовжувати? Для мене це важливо.

Петро Орестович відповів не одразу. Очевидно, зважував кожне слово.

– Розкажи мені, для чого ви там стоїте, – озвався нарешті. – Ні, я не про фрази, якими засоби масової інформації озброїли обивателя. Мені, як історику, цікаво зрозуміти глибинні процеси. Те, чого не демонструють назовні. А вони відбуваються, я у тому можу бути впевнений ще й як суспільствознавець. Тож будь ласкавий, поділись тією інформацією, якою людина з передової може поділитись з кабінетним пацюком на кшталт мене.