Антология - Україна-Європа

– Що ж тут вдієш, – не знайшовся на іншу відповідь Борис.

– У місті легше життя, – зітхнула мати. – Комфортніше, чистіше. Часом нудьгую за вами, а іншим разом щаслива, що ви у місті. Аякже, воно і Київ, і Львів, які гарні міста… Добре, що все так склалось.

– Добре, мамо, – похмуро мовив Борис. – Все що не діється, все добре.

Нарешті на столі стали з'являтися страви. Наваристий домашній борщ апетитно парував у тарілках, білим, з рожевою смужкою боком, виблискувало сало. До них додались мариновані гриби, квашені огірки, вареники зі шкварками, а мати все носила і носила на стіл.

– Досить вже, мамо, сядьте, відпочиньте, – взяв її нарешті за руки Борис.

– Та я ж іще…

– Сядьте, кажу, краще на вас надивлюсь.

Вечеря, а точніш вечір спогадів тривав до пізньої ночі. І знову Артем і Борис були малими хлопчаками, знову мати пригадувала їхні старі бешкети й свої щоденні тривоги, весь час причитаючи:

– Малі діти, малі тривоги…

Деякі спогади примушували посміхатись усіх трьох:

– Пам'ятаєш, Артеме, як ти за нашою Рябою бігав людськими городами?

Ще б пак! Того випадку Артем забути не міг. А відбувалось все так. Він, десятирічний хлопчак, повів пасти корову, їхню розумницю Рябку. Точніше, розумницею вона була до того пам'ятного епізоду.

Випас протікав звичним темпом. Артем встиг перекинутись на вигоні у карти з сусідськими хлопчаками, колегами з нелегкої тваринницької праці, виліз на черешню у лісосмузі, чорним пофарбувавши мармизу. Встиг навіть прочитати кілька сторінок улюбленого Жуля Верна, томик якого завжди мав при собі у торбинці, поряд з канапками і пляшкою молока. Показав навіть язика Тетяні з сусідньої вулиці (нічого пасти корову з таким розумним виглядом, ніби на шкільній дошці пошани). Словом, все проходило за звичним сценарієм. Занудьгувавши по обіді, Артем почав вже позирати в бік села, справедливо підозрюючи, що на смарагдовому килимі трави біля ставка розпочався сповнений пристрастей футбольний матч. І мав би Артем повертати голоблі в зворотному напрямку, але цієї миті погляд його натрапив на мотузок, що його тягла власним послідом «розумниця».

– Ох ти ж, зараза! – вирвалось у Артема, і він щодуху кинувся до корови, маючи на меті підібрати мотузку, за забруднення якої отримав би стовідсоткову «вичитку» у дідуся Мирона.

Ніхто й ніколи у цілому світі не дізнається, у яких намірах запідозрила молодого господаря раніше цілком толерантна Рябка, але наступних дій від її поважної постаті годі було й очікувати. Корова з надривним ревінням рвонула з місця і пішла нищити колгоспну кукурудзу, яка досягала їй черева, а Артему ледь не грудей. А швидкість, швидкість!.. Артем на кілька секунд закам'янів, після чого кинувся наздоганяти тварину з не меншим завзяттям, аніж десять тисяч років тому печерні люди наздоганяли свого омріяного мамонта.

Епічні перегони тривали кілька годин. Корова не антилопа, Артем цього не заперечував, витривалість не та. Проте триклята «розумниця» швидко знайшла чим компенсувати свій недолік. Відбігши на дві сотні метрів від Артема, вона зупинялась і стояла, мирно обмахуючись хвостом. Очікувала. Артем теж переходив на крок, намагаючись не сполохати здобич. Він наближався повільно, майже нечутно (якби ж то не хрускіт анафемської кукурудзи!). І ось, коли уже відполірований до блиску сталевий припін, що увінчував собою мотузку, був майже у його руках, Рябка робила черговий ривок, і все повторювалось спочатку.

Артем не чув усіх тих ласкавих слів, що кричав йому услід бригадир, оторопілий від вигляду сафарі на гектарах озимої кукурудзи. Не міг почути й привітань, якими обдаровували його і Рябку селяни, коли «розумниця» минула вигін між полем і селом, заглибившись у їхні городи. Отямився лише на тому самому місці, від якого почався відлік його сьогоднішнього випасання. Рябка просто зупинилась поряд з сусідськими коровами на галявині й почала жувати соковиту траву. Так, немов нічого не відбулося…

Вони пригадували, розмовляли й раділи тому, що мають змогу бути разом. Сиділи б ще, але раптом мама встала з-за столу, підійшла до синів, які сиділи поруч, і поклала руки на їхні голови.

– Синочки мої синочки… Таке у світі діється. Цей Майдан, тільки про нього й чути усюди. Ви хоч туди не ходіть!

– Ну що ви, мамо, – спробував заспокоїти матір Артем.

– Ой не ходіть, лихо буде! – якось тужно мовила, майже схлипнула вона.

Борис поглянув на годинник і присвиснув:

– Оце так засиділись! Ну, малий, пора спати. Завтра маємо дах у сіннику поправити, тече.