Антология - Україна-Європа

– Якою ж була друга причина? – посміхнулась Ірина і нагородила Артема довгим поцілунком.

– Друга не менш ґрунтовна. Вона пригостила мене канапками і примусила на все життя запам'ятати її вродливе обличчя і сяючу посмішку.

– А ти підлабузник! – грайливо поглянула на нього Ірина.

– Анітрохи. – Артем раптом став серйозним. – Іро, тепер я впевнений, що мені не здається. Я кохаю тебе.

– І я тебе кохаю, Артеме, – прошепотіла вона.

У кімнату м'якими темними хвилями вповзала ніч. Гомінлива та сповнена руху, саме така, якою могла бути ніч у тримільйонному місті. Київ, якщо не рахувати охопленого вогнем революції центру, жив своїм звичним життям. Освітленими проспектами мчали автомобілі, сяяла реклама, відвідувачі сиділи за столиками численних кафе й ресторанів або просто прогулювались вулицями, не дивлячись на холод. Дніпровські кручі висились не менш гордовито, аніж за сивих князівських часів, а величний Борисфен поважно котив свої води. Так, як і десятки, і сотні років тому. Лише сяяли яскравим світлом вежі сучасних новобудов, а серед неба темніла постать озброєної щитом і мечем Матері-Батьківщини над музеєм Вітчизняної війни. Вони нагадували, що давно минули славні часи великих князів, але поряд з цими пам'ятками нового часу спокійно вживались невидимі звідси золоті бані лаврських церков.

Могутній тисячолітній Київ засинав. Засинав і буремний Майдан, забуваючи до ранку про вибухи, гуркіт, чорні дими від згорілих шин і крики переповнених ненавистю людей. Не спали тільки охоронці на барикадах і бійці у щільних шеренгах за сірими дюралевими щитами. Чатували одне одного і одночасно сподівались, що протягом наступних кількох годин не відбудеться нічого поганого.

Артем затулив очі й за мить вже спав, пригорнувши до грудей кохану. Йому снилось літо. Сонячне, тепле і розділене на двох. Літо, якого йому не судилось побачити у земному житті.

У двері батьківської хати Артем постукав рано. Тієї тихої пори, коли село ще переважно спало, а дід Сидір тільки від'їхав від їхніх воріт, поганяючи гніду кобилу. На соломі у старенькому возі віз пластикові бідони для молока. На привітання Артема дід Сидір поштиво зняв шапку і поїхав собі геть.

– Привіт, матусю! – радісно крикнув з порога.

Мати, зодягнена у простий селянський одяг сухорлява жінка, сплеснула руками.

– Ой, лишенько, Артемчик! Чому ж ти не зателефонував, я й не чекала!

– Автобус рано, не хотів будити.

– Та чи ти не знаєш, що я з п'ятої не сплю, – мати обняла його і розцілувала навхрест. – Ну, проходь до господи, не стовбич у дверях.

Артем поставив у кутку валізу з гостинцями і зайшов до кімнати. На мить оторопів від відчуття, яке охопило його. Якась дивна ностальгія, жаль за чимось неосяжним, чого він не міг відчути, але боявся втратити назавжди. Дивне відчуття. Можливо, причиною є дух, який пам'ятав з дитинства, – пахощі пожовтілого паперу з книжкової шафи і лісових трав зі скрині у кутку. А можливо інтер'єр, який не мінявся з тих далеких років, коли він ходив до школи. Ось стіл, за яким виконував домашні завдання, ось грубка, крізь щілину у дверцях якої він, замріявшись, спостерігав за язиками полум'я. А далі, біля вікна, на столику, фаянсова статуетка – дівчина в українській вишиванці біля куща калини. На мить Артем застиг, не чув навіть, як слідом за ним у кімнату зайшла мати.

– Скучив, дитино?

– Є трішки…

– Частіше приїздити треба.

– Все справи.

Мати зітхнула.

– Все справи, справи, за ними й життя спливає. А ви що, з Борисом домовились?

– Про що? – не зрозумів Артем.

– Він теж сьогодні приїздить. От і гарно, будемо хоч день разом, як колись. Батька лише немає…

Борис приїхав по обіді. Поставив машину під коморою, розцілував матір і привітався з Артемом так, немов і не було кількох минулих зустрічей:

– Ну, привіт, брате.

– Привіт, – щиро посміхнувся Артем. Тут і тепер Борис був для нього не підполковником СБУ і людиною «з того боку барикад». Він був, як і раніше, старшим братом. – Радий тебе бачити.

– Я теж.

Вони вечеряли разом і старенька не могла нарадітись такому щасливому випадку. Оповідала сільські новини, пораючись біля печі.

– Людей зовсім мало залишилось. Усе старі. Молодь до міста їде, так, як і ви. У школі цієї весни випуск – дев'ятеро дітей. А пам'ятаєте, як колись?

Артем пам'ятав. У нього в випускному класі було шістнадцять учнів. Не набагато більше, та все ж. Разом з Борисом, який закінчував школу на шість років раніше, атестат зрілості отримували двадцять вісім однокласників. Сумна, але справедлива статистика. Село вимирало і ні для кого це не було секретом. Так само, як нікому не було до цього діла.