Антология - Україна-Європа

Цієї ночі Артем спав мало. Не дивлячись на те, що про м'яку домашню перину мріяв ось уже кілька місяців. Ранком вони разом з братом взялися до роботи і за кілька годин полагодили дах, замінивши кілька листів шиферу. Відремонтували прогнилу підлогу в хліву і клітки для кроликів. Лише коли мали вирушати кожен за своїм маршрутом, Борис покликав Артема, сказавши коротко:

– Поговорити треба.

– Скоро стане гаряче, – сказав він, коли вони залишились наодинці. – Примусити тебе все покинути мені не під силу. Зроби хоча б ту річ, про яку тебе прохатиму.

– Що саме?

– Ніколи, чуєш, Артеме, за жодних обставин не бери до рук зброю. Інакше ти – мішень. Зрозумів?

– Так.

– Пам'ятай це, щоб не сталося.

Артем поплескав брата по плечу.

– Я все зрозумів. Обіцяю бути обачним.

– Маю надію. І ще одне…

– Слухаю.

– Ця дівчина, Ірина, вона для тебе щось значить?

– Я її кохаю, – просто сказав Артем.

– Тоді зроби так, щоб вона їхала з Києва. Чим подалі тим краще. Здається, ви досягай свого і вони стали схожими на загнаних у глухий кут пацюків. А це дуже небезпечні тварини.

Двері університетської бібліотеки відчинилися, як того й вимагала атмосфера Альма Матер – поважно й цілком безшумно, найменшим рипом не відволікаючи присутніх у залі від таїнства осягнення накопиченого людством Знання.

Артем обережно пройшов вздовж довгої шеренги столів, за якими сиділи заклопотані студенти, підійшовши до полиць відділення історичної літератури. Ось вони, десятки томів Геродота і Лівія, Вергілія і Нестора Літописця, Грушевського і Яворницького – цієї яскравої плеяди науковців, які обрали ціллю свого життя донести до потомків спогади про діяння людей, що пішли у небуття сотні й тисячі років тому.

– Мудрість сторічь, рафінована й просіяна крізь призму часу. Чи не так ліпше за все називати історію? – почув Артем тихий глибокий голос.

Він не помилився, вирушивши до бібліотеки університету одразу по прибуттю до Львова. Петро Орестович був саме тут, серед свої найліпших друзів – як він сам іменував книги. Вони, вітаючись, потиснули один одному руки.

– Радий тебе бачити, Артеме. Яким вітром до нас, неспокійний шукачу істини?

– Маю до вас розмову, Петре Орестовичу.

Сухорлявий професор поглянув на Артема з іронічною іскоркою.

– Приємно, що не забуваєш. Подібних до тебе революціонерів зараз днем з вогнем не відшукаєш, навіть у наших стінах.

Артем винувато посміхнувся, пригадавши той випадок, коли став справжнім головним болем для улюбленого викладача. Почалося все після того, як, проваливши залік з однієї з дисциплін, Артем примусив говорити про себе мало не усю кафедру. Власне, нічого надзвичайного він не здійснив. Просто відмовився йти торованим шляхом і заплатити встановлену таксу, як було заведено у того викладача, а розпочав з ним суперечку, що закінчилась у деканаті. Такий крок за часів перебування на посаді міністра освіти сумнозвісного Дмитра Табачника міг закінчитися відчисленням, але Артема подібна перспектива не лякала. Він точно знав, що правда на його боці й зміг це довести. Тоді, готуючись до кругової оборони, Артем навіть не розраховував на сторонню допомогу. Проте несподівано для себе отримав її з «ворожого» стану. Викладач історії, за яким в університеті йшла слава чесної й глибоко фахової людини, відверто став на бік бунтівного студента. Скоро суперечку було залагоджено, хоча й не без втрат – Петро Орестович отримав догану від керівництва, а Артема позбавили стипендії.

З того часу вони й потоваришували. Виявилось, що попри належність нових друзів до різних поколінь, у них є спільна мета – необхідність пошуку істини. Будь це наука чи повсякденне життя.

І ось тепер він приїхав до Львова, намагаючись отримати відповіді на запитання, які бентежили його. Можливо, саме у Петра Орестовича він відшукає відповіді? І знову серце Артема стислось від дивної, незрозумілої туги. Так, як тоді, у брата, після виходу з-під арешту.

Настрій колишнього студента не заховався від його співрозмовника.

– Ти добряче змарнів, Артеме, – похитав головою він. – І твоя душа, судячи з усього, стомилась у пошуках відповідей?

Так умів лише Петро Орестович – потрапити в ціль з першого слова, з першої фрази.

– Я маю надію отримати їх у вас, професоре.

– Так, так, – посміхнувся Петро Орестович, сяйнувши самими кутиками примружених очей. – Що ж може бути кориснішим за відверту розмову? Прошу до мого кабінету. Маю дві цілком вільних години, тож із задоволенням проведу їх за філіжанкою кави і бесідою. А там, хто знає, можливо ми віднайдемо відповіді на твої запитання?