Антология - Україна-Європа

Але «Беркут» зупинився.

Саме у той час, коли вигорілий попередньої ночі Майдан, здавалось, можна було брати голими руками.

– Шикуйсь! – голос сотника примусив Артема забути всі сумніви й відкинути останні вагання. Він застиг у строю схожих на нього вояків.

– Друзі! – сотник походжав вздовж шикування і говорив ті слова, які були потрібні цієї хвилини різнобарвному, зодягненому у цивільний одяг і захищеному саморобними обладунками війську.

– Друзі, усім нам важко! Кожен втратив занадто багато сил, намагаючись наблизити нашу спільну перемогу. Багато хто віддав задля неї здоров'я, а дехто життя. Усі ми прожили непрості місяці, кожен щось втратив у цій боротьбі. Але я вірю – Україна достойна наших втрат і наших жертв. Україна понад усе!..

– Слава Україні! – гасло вибухнуло сотнею голосів.

Артем слухав промову і погоджувався з кожним словом сотника. Так, Україна понад усе.

Проте не про свою любов до Батьківщини думав він у цю мить.

Він думав про Іру, яку так і не вдалось вмовити їхати додому.

І думав про Бориса, який, ймовірно, десь поряд.

І готовий виконати наказ.

Він думав про слова Петра Орестовича і про сумні очі мами, коли вони розставались востаннє.

– Ми сильні духом! Ми разом крокуватимемо до спільної перемоги… – лунав голос сотника, а Артем у пам'яті прокручував слова, які мав сказати і не сказав Ірині, матері, Борису.

– Разом і до кінця!

А Артем згадував, що навесні потрібно поставити пам'ятник на могилі у батька.

Від спогадів і планів на майбутнє відірвав голос луганського Сашка:

– Не дрейфь, Артемка. Раз живем, раз и помирать будем! – підморгнув він і взяв до рук свій дерев'яний щит. – Покажем этим уродам!

Що саме вони мали показати, Сашко не договорив. Коротку промову сотника було скінчено і вони пішли. Попереду була вулиця Інститутська, Жовтневий палац і готель «Україна».

– Внимание, общая информация. Все меня принимают?

– Всем постам плюс.

– «Феликс» плюс.

– «Добер» плюс.

– «Мирон», все тебя слышат.

– «Центр», слышишь?

– Плюс.

– Информация такая: внимательно к улице Грушевского. Приготовились работать. Если будет движение с оружием – доклад и работа. «Беркут» готовится вперед, будем прикрывать. Как принято?

– Всем плюс.

– «Феликс» плюс…

Борис спостерігав за своїм сектором обстрілу крізь оптику прицілу. Він давно покинув спроби осягнути логіку подій. Тому, що логіки у подіях просто не було. Реальність перетворилась на жах і він мав стати частиною цього жаху. Так вирішили за нього десь там, у владних кабінетах.

І він не міг сперечатись.

Тебе утримували все твоє життя за державний кошт, говорили йому.

Все твоє життя тебе тренували і давали займатись справою, яку ти любив, говорили йому.

Ти не знав ні в чому нужди, ти мав престижну посаду, твоя сім'я проживає у Києві і майбутнє твоїх дітей забезпечено.

І все це заради одного – у потрібний момент ти повинен виконати наказ. Без суперечок і вагань. Не маючи можливості перекласти свою відповідальність на плечі іншого. Без можливості самовідводу.

Так говорили йому. І він не міг не погодитись. Все було сказано вірно. Саме тому підполковник СБУ, Борис Кричевський, зайняв позицію на даху будівлі Кабінету Міністрів і спостерігав за сектором обстрілу, очікуючи наказ.

Якщо команда надійде, він виконає її.

Тому, що для цього його готували все життя.

Тому, що такою була його роль у цьому театрі абсурду.

Зрештою, йому можуть наказати відкрити вогонь, але ніхто й ніколи, окрім нього самого, не зможе наказати йому ВЛУЧИТИ. Це має вирішити лише Борис Кричевський.

– Всем постам плюс! – знову ожили навушники.

От і все. Вкритий імлою ранок над Майданом розірвали гучні, схожі на ляскання батога, постріли, кров стигла у жилах людей, яким були знайомими ці звуки. А в окулярі прицілу розвернулась трагедія.

Вони йшли. Йшли, наївно прикриваючись своїми щитами. Падали і відкочувались, поливали брудну бруківку яскраво-червоною кров'ю. Конали і просили про допомогу. Не зупинялись. Не зважаючи ні на що. На місце того, хто впав, ставав інший, і вони йшли.

Небесна Сотня йшла у небо.

Артема Борис побачив у ту саму мить, коли готувався відкласти гвинтівку. Він не міг бачити цього безглуздого розстрілу беззбройних людей, в руках у яких попри очікування не було жодної зброї, окрім щитів та палиць.

Спочатку не вірив своїм очам. Придивився крізь оптику – так, помилки бути не могло. Це був Артем. У армійській касці і медичній пов'язці, що затуляла обличчя. З примотаними до передплічь і гомілок щитками. Мокрий і закіптюжений, але це був Артем.