Антология - Україна-Європа

А поряд з Артемом царювало пекло.

Звідусіль лунали постріли, а кулі висікали на бруківці Інститутської снопики іскор.

– Артеме! – заклекотав у горлі крик, але Борис придушив його.

Артем його не почує.

Борис провів гвинтівкою, вишукуючи можливі місця ведення вогню. Дарма. Межі його сектору обстрілу не давали побачити того, що робилося праворуч та ліворуч. Та й що він міг вдіяти? Залишалося лише спостерігати і сподіватись, що брата оминуть кулі, які косили людей поряд з ним.

Не оминули.

Коли Артем зігнувся і впав на бруківку, Борис схлипнув і відкинув зброю. Мить – і він уже біг дахом, у напрямку виходу на горище.

– Кричевський! Кричевський, стій! – кричав хтось наздогін, але Борис не зважав. Він повинен бути там, де стікав кров'ю його брат. Він мусить там бути і, якщо не пізно, допомогти.

Ось і сходи. Десь неподалік, очевидно з вікна одного з кабінетів, працював снайпер – оглушливі постріли луною котилися коридорами. Борис збіг на перший поверх і, розштовхавши бійців «Беркута», вибіг на вулицю. До того місця, де він бачив Артема, залишалося близько трьох сотень метрів.

Артема там не було. Лише калюжка крові. Поряд, намагаючись заховатись за підніжжям вуличного ліхтаря, лежав переляканий чоловік років п'ятдесяти.

– Де він? – видихнув Борис.

Чоловік подивився на нього таким поглядом, ніби побачив привид. Очевидно, через форму і напис «СБУ» на нагрудній кишені.

– Ховайся, дурню, застрелять! – вигукнув він за мить простудженим, хрипким голосом.

Борис мотнув головою.

– Поранений, де він? – повторив, відчуваючи, як усе тіло починає бити дрібне тремтіння. Адреналін.

– А біс його знає, винесли кудись. Ховайся, бо зараз і тебе понесуть.

Борис повернувся і покрокував униз. Він і не думав ховатись, нехтуючи небезпекою. Просто не міг думати про неї після того, як побачив на землі власного брата.

– У готель «Україна» іди, – сказав хтось поряд, з кущів. Поглянувши туди, Борис побачив двох брудних чоловіків, які ховались від обстрілу за деревом. Один з них вказував на будівлю готелю. – Туди поранених несуть.

Він знайшов брата на закривавлених ношах. Поряд сиділа Ірина. Вона тримала руку Артема і монотонно хиталась.

Немов маятник. Назад і уперед.

Знову і знову.

Не ридала, не голосила, лишень рухалась, тихо і моторошно. І Борис усе зрозумів. Мовчки сів поряд і затулив обличчя руками. Він не встиг. Не зміг зупинити. Не зміг врятувати. Решта не має значення. Слів, якими можна було б висловити відчуття, просто не придумано. Їх не існує. Сидів так близько години. З безодні небуття вивів голос лікаря:

– Хтось знає його ім'я?

– Так, – сказав Борис. – Це мій брат.

І цієї миті він зустрівся поглядом з дівчиною, яка все ще тримала руку Артема.

– Ненавиджу, – тихо сказала вона. – Ненавиджу…

Борис піднявся і пішов слідом за лікарем. Пояснювати щось було марно. І на пояснення не було сил.

Пух старих тополь кружляв у повітрі, неначе сніг, виконуючи танок, що наспівував йому легенький вітерець. Літня спека, яка нарешті прийшла після кількох тижнів злив та негоди, примушувала життя сповільнити свій темп. Бірюзовий купол неба проливав на землю ціле море сонячного сяйва, а зелень, що буйною хвилею панувала навкруги, тішила око.

До маленького кладовища, що розташувалось серед купи старезних ясенів на краю села, йшли двоє. Старенька сухорлява бабця у чорній хустині і зодягнутий у камуфляж офіцер з погонами підполковника. Йти йому було важко – на хвору ногу ступав обережно, спирався на милицю. Старенька, зупинившись, похитала головою:

– Болить… Машиною треба було…

– Я дійду, мамо, – поранений офіцер витер хусточкою спітніле чоло і продовжив свій шлях.

– Ой, леле…

Борис виписався з шпиталю тиждень тому і одразу ж поїхав до матері. Не розповідав нічого. Та й що він міг їй розповісти? Усе пережите під Слов'янськом можна було висловити одним коротким словом – війна. Але старенька надто багато пережила за цю гарячу зиму, щоб примушувати її зайвий раз хвилюватись.

– Все добре. Все буде добре.

Ось і ворота. Зелень дерев, охайні могили. Ірину Борис помітив здалеку. Вона стояла поблизу Артемової могили, занурена у власні невеселі думки.

– Хто це там? – придивилась мама.

– Ірина, я тобі про неї оповідав.

Підійшли. Іра, помітивши їх, немов прокинулась. Стояла, не знаючи як розпочати розмову.

– Так ось познайомились з тобою, доню… – зітхнула стара.