Антология - Україна-Європа

Іванка прискорює ходу і порівнюється з останньою машинкою. Вгодований солдат, що сидить збоку у причепі, скидає кітлик з голови, махає ним Іванці, голосно регоче, а потім дістає з кишені щось таке кругле, у кольоровій обгортці – дуже схоже на колишню мармеладу з Корганової кооперації – і простягає дівчинці.

Іванка, не зупиняючись, іде поруч дирчливої машинки і заперечливо хитає головою. Василько, син Петра Дячука, вибігає з-поза її спини, радо висмикує в німця мармеладку з рук і тікає. Дружний регіт потрясає вулицю, а німець виймає ще одну мармеладку і знову простягає Іванці. Вона підступає ближче, німець голосно каже «Ґут, дьевочька, /ут» і дає мармеладку, тоді показує сідати біля нього: «Мотоцікль, дьевочька, мотоцікль».

Іванка мотає головою, нібито не розуміючи. Мотоцікль їде далі, залишаючи за собою стовп пилюки та луну нездорового солдатського реготу.

Іванка стоїть із затиснутою в руці мармеладкою. Її вже проминули і чоловіки з косами, і курява осіла, а вона все стоїть і думає.

Раптом дитина зривається і щодуху наздоганяє процесію.

Далі тихенько, знову дивлячись тільки під ноги, переходить дорогу з іншого боку і, не підводячи голови, наближається до жидівської колони.

Рендигевичеву Хаю пізнає по ногах у червоному черевикові й пантофлі. Іванка рівняється з Хаєю, мовчки вкидає мармеладку в коцик з дитинкою і так само, не підводячи голови, поволі йде самим краєм вулиці разом із жидами. Мабуть, старі Шерфи втомилися йти першими і тепер вони шпортаються в одному ряду з Яковом Капетутером і Зісьом Клугманом.

Беззвучно плаче Хінда, пориваючись вирватися із руки Мошка. Із Хіндиних плечей постійно падає чорна хустка – і нарешті найменша Єва підбирає її і пов'язує собі на руку, як похоронну стрічку. Обоє – чоловік і донька – міцно тримають маму за обидві руки, а вона плаче, приказуючи щось про себе, і кліпає безумними очима.

Іванка дивиться собі під ноги і тихо питає:

– Зісю, куди вас ведуть, Зісю?

Зісьо, нібито не чуючи, втирає Якову кров з розсіченої щоки, і теж тихо, ледь чутно відповідає тонким, пискливим голосом:

– На небо, Іванко…

Вона приступає ближче до колони. Нібито байдуже – лише з цікавості, як і решта людей, переставляє ноги і просто супроводжує колишніх сусідів. З десяток людей повиходило зі своїх воріт, також ідуть із двох боків колони, то здається, що жиди можуть бути спокійні: ззаду – солдати, по два боки – односельці.

– Що ви такого зробили в суботу?! – питає Зіся і чує, як мурашки повзуть тілом.

– На нас наговорили, – відповідає Яків глухим голосом і захлинається кривавим кашлем.

– Поранили румунського офіцера. Видиш, ведуть його коня? – Зісьо перекидає пальто на другу руку. – Або забери це пальто, Іванко… А Дячук сказав, то жиди застрілили із млина. – Зісьо показує очима на Якова. – Мука хіба стріляла… Видиш, побили Якова. І сказали усіх нас зігнати до пошти. Дячук Петро із Шпанюками бігали по хатах і виганяли батогами. Німці з румунами не знали, де жиють жиди. Багато хто був у молитовному домі.

– А Штіри? – питає Іванка.

– Не знаю. Габріель спочатку був з нами. Може, втік. А ребі Штіра сьогодні не було вдома. Не знаю… Тікай, Іванко, звідси. Тобі не треба видіти, що з нами будуть робив. Мені сон снився… дус из шреклих… [44] Дус из шреклих (ідиш) – мені страшно. – Зісьо схлипує. – Бери моє пальто. У тебе нема. І бет дем Ґот фар ундз, [45] Бет дем Ґот фар ундз (ідиш) – молися за нас. Іванко…

Хоч вона й боїться, але підходить ближче, гладить лляне волоссячко Зіся, потім торкається долонькою його щоки у м'якому пушочку, а тоді чомусь цілує Зісеву руку, яка втирала Якову лице.

Зісьо смикається всім тілом, відвертається до Якова – і його плечі здригаються від глухого плачу:

– …а данк [46] А данк (ідиш) – дякую. … іх хоб мойре. [47] Їх хоб мойре (ідиш) – я боюся.

Іванка чує Зісевий схлип, вона знову відбігає до шанця і сідає просто в пилюку – сльози стоять їй серед горла, але плакати вона не годна. Втисла голову в коліна – і слухає, як попри неї марширують звеселілі і чимось збуджені солдати. Та солдатське марширування не може заглушити Зісеве «я боюся».

І нараз дикий крик Шерфової Хінди розриває це мовчазне царство суботньої днини, порушене хіба що фирканням коней та дирчанням мотоциклів:

– Марічкй! Рятуйте нас, марічкй! Не дайте нас убити, марічкй!

Хінда вибігає з колони на край вулиці, падає на коліна, простягаючи перед себе худі руки, і не своїм голосом кричить, показуючи на когось із тих, хто стоїть край дороги з вилами: