Антология - Україна-Європа

Одразу за жидами верхи п'ятьма сірими кіньми їхали воєнні люди, у не дуже новеньких, але дуже розцяцькованих мундирах. Певно, то були офіцери, бо їхали кіньми. Вони між собою переговорювалися не надто голосно, але й не тихо, енергійно розмахуючи руками. За ними йшло кілька піших солдатів у таких же, але скромніших, коричневих обладунках. Один із солдатів вів за вуздечку білого коня із плямами свіжої крові на боці. Решта рухалася не те, щоб ліниво, але й не дуже прудко. Кожен із них був при зброї і з великими чи то мішками, чи то коцами, обперезаними почерез плече.

Іванка їх вже виділа: ці воєнні люди були в їхньому селі перед тим, як прийшли красні комісари. Коли хтось із них заходив до тата на подвір'я, тато говорив із ними по-румунськи, а коли вони йшли – спльовував сердито набік і когось дуже і дуже шляхтував, але Іванка не чула, кого.

За румунами у двох дуже деренчливих і дуже низеньких машинках на трьох колесах – по троє на кожній – їхали також воєнні, але Іванка таких у селі ще не виділа. Одяг на них був новенький, болотяного кольору, на головах – щось таке із заліза, ніби їм хто кітлики від кулеші поперевертав догори дном, взуті були вони у високі і міцні – чи не юхтові – черевики з багатьма залізними ґудзиками і грубими шнурками, на грудях мали пришите щось таке, ніби змаціцькане [43] Змаціцьканий (діал.) – зменшений, змалілий. пугало висушеного розпростертого яструба. А один, той, що їхав у сідалі першої машинки, замість перевернутого кітлика на голові мав високо задертий картуз із чорним блискучим дашком. Над дашком була пришита широка біла косичка, над косичкою – блискуча срібна бляшка із гарно викладеним засохлим листям, над бляшкою також летів розпростертий яструб. Під самою шиєю, там де закінчувався останній ґудзик і починався комір, висів великий залізний чорно-білий хрест.

Оце, напевно, й були німці, про яких казав Микула. І напевно, цей, із хрестом на шиї, був за старшого, бо час від часу він щось гукав і показував рукою вперед, але за гулом годі було розібрати, по-якому він шварґотів.

Усі були запилюжені й, мабуть, зморені несамовито палючим сонцем. І може, тому ця дивна для Іванки процесія рухалася повільно. А може, ніхто нікуди й не поспішав, бо куди жидам поспішати в суботу? У них шабес і вони мали би тепер молитися у Штіровій хаті, як завжди в ополудне в суботу.

Напевно, їх зараз ведуть молитися в якесь інше місце, може, Штіра нема вдома, бо Штіра і поміж усіма нема зараз, і сина його Габріеля не видко. Ні, вони таки переходять молитися в якесь інше місце, бо всі чоловіки в кіплах, навіть діти, що їх мало коли носили. Чи, може, сьогодні яке велике жидівське свято?

Та Іванка завжди від дітей знала, коли в жидів яке свято. Цього року в жидів на два дні раніше від християнського був їхній Великдень – Песах. А з місяць тому і сільські християни, і жиди Трійцю майже в один час святкували, ну, може, на тиждень їхня п'ятидесятниця була скорше. Ні. Сьогодні проста субота, шабес. І в жидів час молитися.

Але в ті молитовні суботи не було війни, думає Іванка, то висовуючи голову з глибокого шанця, то знов ховаючись майже на дно. Може, у войну моляться якось інакше?

Вона вичікує, поки остання машинка з солдатами у чавунцях на голові промине її, і знов висовується з шанця.

Навіщось за військовими людьми суне ще кілька сільських чоловіків із вилами, косами і лопатами. Першими ідуть Петро Клим і Петро Дячук. Хода їхня не втомлена, пружна, так, ніби вони при повному здоров'ї і силі зібралися на сінокіс. Але в селі косити ідуть удосвіта, коли сонце ледь встає. Брати Шпанюки із батогами в руках – кожен зі своїх воріт – також щодуху добігають до Клима з Дячуком, на ходу гукаючи почерез паркан котрогось ґазду під Марфиною поточиною.

У Іванки знову стискається серце. Вона повільно, не дивлячись на дорогу, вилазить, мокра, із шанця і йде разом з усіма, їй би треба іти в інший бік, додому, але щось дуже тривожне й неясне розвертає її назад, у бік церкви.

Та вона не може йти так повільно, як рухається ця процесія. Не можна обганяти лиш похорон, а людей, що йдуть вулицею села, хоч не зрозуміло куди і навіщо, можна!

Самим краєчком, понад виступ поточини Іванка ступає так, як ступала би по грані. Дивиться лиш собі під ноги, але краєм ока все одно бачить, як із хатів, що при самій дорозі, також виходять люди. Дехто іде лиш до хвіртки з прикладеною дашком долонею, дехто біжить обіч солдатів, ніби хоче щось видивитися незвичайне, а солдати їх заохочують сміхом і помахами рук; хтось плентається за сільськими чоловіками. А кіль коро хлопчаків і жінок уже стоять на роздоріжжі коло дзвіниці, ніби зустрічають процесію.