Антология - Україна-Європа

– Це не марні жертви, – озвався на те Джеронімо. – Росія тепер назавжди є боржником України. Українці ж нарешті достеменно знають, хто є і завжди був найлютішим, найпідступнішим та найлицемірнішим їхнім ворогом. З часів знищення Запорізької Січі і аж до жертв у Афганістані та Чорнобильської катастрофи.

– Так, – погоджується Остап, – Голодомор, сталінські репресії, виселення на Сибір та до Казахстану, заборона української мови… – усе це зло Україні від Росії!

– Остапе! – за їхніми спинами хтось гукнув парубка.

Набережною наближався невисокий, але кремезний чоловік з рудим, кудлатим і вже дебелим цуциком на міцному повідку.

– Знайомтеся, панове, це мій сусіда – кінолог Іван. – Остап потиснув широку долоню чоловіка. – Я розповідав вам про нього.

– А це, мабуть, той, хто вартий сотні тисяч доларів, – вказав Гогенлое на цуцика після вітання з його господарем.

Собака, послухавшись команди, сів при нозі хазяїна. Лише тремтіння хвоста, який так і намагався помахом привітати трьох незнайомців, та довірливий погляд з-під лоба видавали у юному тібетському мастифі залишки дитячої вдачі.

…І знову осінь над Потомаком. Прогулянковий кораблик. Знову Джеронімо в роздумах на самоті зустрічає свій день народження – цього разу – 50. Днями його викликали до Державного департаменту. Запропонували попрацювати на них. На території колишньої Росії, після кількох років «мутного часу», встановилися кордони нових держав і там відкривалися американські дипломатичні місії. Запропонували на вибір одну зі столиць: Ростов, Казань, Владивосток.

Джеронімо скайпував Остапові, аби порадитись, а той відповів, що українське Міністерство закордонних справ і йому запропонувало дипломатичну роботу, щоправда, безальтернативно – посольство у Вільному місті Санкт-Петербурзі.

© К. Матвієнко, 2014

… . Багато не було що розуміти – гнали жидів.

Першими йшли Шерфи. Найстарший – Мошко – правою рукою тримав за руку свою жінку Хінду, що була вся в чорному, аж до п'ят, і на плечі їй зсунулася також чорна хустка. Лівою Мошко стискав руку старої, як світ, своєї матері Цілі.

Шерфова мама трусилася всім тілом так, що здавалося, голова ось-ось одірветься від в'язів і покотиться під тонкі, як патички, її ноги.

Хінда тримала найменшу доньку Єву, що під пахвою стискала якесь саморобне звірятко і, не перестаючи, плакала, а найстарша Шерфова донька Адель обома руками чи то підтримувала бабусю Цілю, чи сама трималася за неї, трусячись разом зі старою так, ніби їй було морозно у липні.

За батьками йшли Шерфові сини – Соломон, Абрам та Ізя. Між найстаршим Абрамом і середульшим Ізею ледве-ледве волокла ноги їхня середульша сестра – Естер-калічка, що від народження мала хворобу хребта. Абрам із Ізею раз у раз складали руки кошиком, одночасно пригиналися, брали Естер на «крісельце», але сестра так довго всидіти на їхніх руках не могла, брати ще раз пригиналися, зсаджували Естер на землю – і дівчинка знову важко переставляла ноги, ніби вони у неї були підбиті.

За Шерфами ішла розпатлана Рівка Зарембиха із пов'язаною на шиї хусткою. Її ріденьке, нерівно підстрижене сиво-чорне волосся мотилялося по спині, а на маківці стирчав жмутик, перев'язаний зеленою ґумкою. Рівка безперестанно і страшно, нібито гикаючи, сміялася, і збоку видавалося, що вона зійшла з розуму: вона навіщось раз за разом поривалася закотити спереду спідницю – і тоді над синіми, набряклими коліньми визирали довгі, розтягнуті панталони, а доньки – Рахіль і Малька, що вели попідруч маму, тут же били її по руках, обтягуючи з двох боків спідницю донизу.

Зарембині сини-близнюки, схожі між собою, як дві краплі води, – Шльома і Самуїл, – обнявшись, мовчки ішли за мамою і сестрами, ніби підпирали їх ззаду. Та мовчазні сльози капали їм з очей, і, може, через те, вони не підводили догори голови, а лиш утирали очі рукавами у чорних нарукавниках. З чого видно було, що вони щойно встали із-за своїх кравецьких машинок.

Збоку від Зарембиних синів одиноко шкандибав Йосько Корган. Він дивився просто перед себе, ніби не бачачи, нікого, і губи його ворушилися чи то в такт беззвучної молитви, чи його незмінного «аби гезунт!». Час до часу Йосько кидав позад себе єдине слово «Облиш», і адресувалося воно, напевно, зістарілому його синові Мордехаю, що ледве плівся із величезним клунком за плечима. Мабуть, клунок був важкий, бо тягнув Мордехая донизу, виправляючи йому спину, але він обома руками щосили підтягував клунок догори, боячись випустити його з рук.