Антология - Україна-Європа

А Капетутер, не слухаючи, цілував чоботи німецького офіцера, плакав, сякався й одночасно говорив:

– Я вже помилив розумом. Я не маю пам'яти, я вже нічого не розумію. Я думав, що то вертаються комісари – і я його застрілив. Дивився згори, з млина і стріляв, стріляв. Це я, не Яків… Убийте мене. Тілько лишіть цих людей. Вони не винні, що мами їх вродили жидами. Не всіх ми любимо і не всі ненавидять нас. Але ці невинні. Клянуся вам своїми сліпими очима.

Залман не встиг відірвати батька від німецьких чобіт, як кров із батькової голови бризнула йому в лице.

А німець стріляв і стріляв – ніби хотів зробити із Капетутерової голови друшляк. Аж поки не стрепенулася із закаменності Хая Рендигевич і не впала на прострелене тіло Арона – і тієї ж миті і її прошила чи не остання куля з офіцерового пістолета. Ще живі Хаїні руки розтулилися і випустили притихле дитя – і воно випало і покотилося по землі, як м'ячик, розповиваючись із благенької забрудненої пелюшки, світячи рожевими ніжками, між якими на мить показався маленький поморщений і запрілий пиріжечок.

Та цього, напевно, ніхто вже не зауважив, що Хая вродила дівчинку, бо дитячі кісточки нечутно хруснули під недавно вичищеним об убрання Хінди Шерф блискучим чоботом німця.

Кричали жінки, збившись до купи. Плакали діти, тримаючись за поли своїх матерів.

Чоловіки закривали собою жінок і дітей, вийшовши наперед і опустивши голови.

Збоку реготали німці, роззираючи, як просто перед дзвіницею Марфин бик покриває корову Гаврила Клима.

Кілька румунських солдатів лузали гарбузове насіння.

Три сільські нетерпеливиці із залізними серцями неподалік пошти терпляче тримали букетики зів'ялого на сонці кануперу [60] Канупер (діал.) – любисток. і рум'янку, призначеного, очевидно, для німців чи румунів. А чоловіки, що мали зуб на жидів, так і не випустивши із рук кіс та вил, переминалися з ноги на ногу.

Дикий, нелюдський голос Рівки Зарембихи обірвав хвилини заціпеніння одних і хвилини нетерпіння інших. Колись неповторний сміх найбільшої щебетухи і сміхованки села тепер скидався на похоронне голосіння. Обома руками Рівка стискала розпатлану голову, відкривала рот, ніби хотіла вигукнути «а-а-а!» – а далі з неї виривалися якісь надсадні чи слова, чи звуки, які переходили мало не у кінське іржання «ігі-га-га».

Іванка здригнулася від Рівчиного іржання. Тримаючись за стовбур морви, дитина заплющила очі, раптом згадавши свій давній-давній прихід у Зарембину корчму по нафту. [61] Нафта (простонар.) – гас.

У корчмі не було нікого – ні Рівки, ні Берка, ні їхніх дітей, але звідкись із гофи [62] Гофа (з нім.) – у значенні «прибудова на подвір'ї». долинав неповторний сміх Рівки, і Йванка побігла на голос. На порозі гофи, де літували Зарембині свині на продаж, стояла півзігнута Рівка, душачись від сміху, а Берко з великої миски раз за разом кидав у свинську загорожу вареники. Поросята якоїсь нібито дикої масті, налітали чорними рилами одна на одну, б'ючись за вареника, а Рівка обома руками трималася за черево, захлинаючись сміхом, і з горла її вилітало надривне «ігі-га-га». Коло Берка топтався служник – котрийсь із малолітніх безконечних Дячукових дітей, – пориваючись підійти ближче до господині, та вона заперечливо відмахувалась рукою, далі згиналася мало не удвоє – так, наче її раз за разом брали кольки. Берко голосно реготав і собі, усе швидше і швидше кидаючи вареники в царок, [63] Царок (діал.) – загорожа для свиней. і поміж сміхом казав чи то служникові, чи Іванці, що стояла пнем на порозі:

– Йой, тримайте паню, бо може надсадитися від сміху та й надірвати черево!

…Іванка струсила давнє видіння, розплющивши очі: Рівка приказувала і реготала одночасно, розхитуючись із боку на бік, зриваючи із себе одіж, аж поки розірвана надвоє спідниця не лягла коло її ніг – і Рівка залишилася в самих панталонах до колін. Але ні Рівчині доньки, ні сини уже не прикривали материн ерам – а тільки дивилися на одну коротшу, а другу довшу штанину її панталонів, в якій обірвалася гумка.

Петро Дячук, недовго думаючи, влетів у жидівський натовп – і чорний його батіг із залізним набалдашником на кінці ходив по Рівчиних плечах доти, доки вона не звалилася на землю біля самого криничного зруба, з усієї сили ще намагаючись руками вчепитися за нього.

Лейтенант Думітріу перевальцем підійшов до зруба і вклав у руку Дячука зведений пістолет, розвернутий до Рівчиної голови.