Антология - Україна-Європа

– Фантазії це, Остапе, – знову знизав плечима Джеронімо. – Ми не дамо цим планам здійснитися. Та й український президент повним ходом готується підписати Угоду про асоціацію з Європою. Росія самоізолюється у самотності. Хіба з Білоруссю.

– Помиляєшся, – втрутився Гогенлое. – За інформацією нашої розвідки з Москви там готується дуже приваблива для камарильї українського диктатора пропозиція. У нього просто викуплять зрив підписання асоціативної угоди – дадуть хабаря у кілька мільярдів.

– Хіба українці таке стерплять? – запитав Джеронімо в Остапа.

– Хто зна. Після Помаранчевої революції люди дуже розчаровані політиками. Тому нинішній президент казиться, як собі хоче – грабує підприємців, кидає до в'язниць політиків, будує за державні кошти собі розкішні резиденції. Громадяни обурюються, але переважно неголосно. У суспільстві апатія. Опозиційні політики лише вдають боротьбу з диктатурою, а на-правду – вони деморалізовані та не мають плану дій. Словом, убезпечити Україну від закріпачення Росією можна лише через президента – примусити його діяти в інтересах суспільства.

– Це як? – байдуже запитав Джеронімо, скоса поглянувши на боса, – чи не з пришелепкуватим прожектером вони мають справу.

– Ти вислухай спочатку, – в голос відповів на німе питання Гогенлое.

– Таки так – слухай, – погодився Остап. – Почну з далеку. Сам я з Вишгорода. Це побіля Києва. Наша сусідка з квартири через стіну – тітка Мотря здала кімнату одному дядькові. На ім'я Іван. Про нього майже одразу пішли чутки, що він працює у резиденції президента. Той збудував собі маєток на місці, де з тридцятих років жили усі комуністичні намісники України – від Кагановича до Щербицького…

– Остапе, до справи, – нагадав Гогенлое.

– Звісно, – легко погодився парубок. – Про нового сусіда може б я ніколи нічого і не дізнався, але якось приїхав до нього друг. Сіли вони випивати на балконі – весна саме буяла. А в мене двері на балкон були прочинені. І от з розмови я зрозумів, що вони однополчани – служили по всьому світу в українських миротворчих контингентах. Вони – кінологи, ті, хто зі спеціально навченими собаками працює. А сусіда нині в резиденції диктаторових псів виховує та доглядає. Там і алабаї, і англійські мастифи. Та головне – мастифи тібетські. Здоровецькі собацюри з Китаю. За контрабанду звідти їхніх цуценят – розстрілюють. Цій породі аж шість тисяч років, а коштує сто штук баксів одненьке цуценя… Утім до діла, – правильно зрозумів Остап погляд Гогенлое. – 3 розмови кінолога з другом я також довідався, що диктатор дуже й дуже забобонний. Вірить у всілякі прикмети та знаки. Водночас – страшенно богомільний та боязкий. Отакий от чоловік править нині Україною. Я відчував, що це можна використати задля спрямування його вчинків, але як саме не міг придумати. Почав вивчати різні події з життя президента. Трапився мені такий факт. Коли він заступав на свою посаду, то на мізинці правиці, яку президент тримав на Пересопницькій Євангелії, виблискував перстень, який ніби належав самому імператорові Візантії Костянтину IX, а згодом його онукові Володимиру Мономаху. Галасу довкола тієї каблучки зчинилося тоді чимало. Придворні підлабузники, знаючи любов майбутнього диктатора до усіляких сакральних старожитностей, навперейми заходилися трактувати її як видимий знак тяглості влади президента вже не лише від гетьманів та київських князів, а й від візантійських імператорів. У Москві з того ремствували – вони бо Третій Рим. Вирішив я, що розмови довкола каблучки є доброю нагодою пошукати собі спільників. Підготував фейкову доповідь на тему «Роль історичних артефактів у вихованні поваги громадян до носіїв та символів влади».

– Ну й ідіотизм, – всміхнувся Джеронімо.

– Не повіриш! Проконало! Я ще й усілякого сакрального туману напустив, на богообраність носіїв влади у доповіді натякнув, – далі розповідав Остап. – Напросився я виступити з цим на одній конференції у Російському Культурному Центрі. Є в нас на Подолі у Києві така напівдипломатична установа для роботи під прикриттям. Після конференції на фуршеті підвалює до мене один чолов'яга. Назвався Родіоном – історичним реконструктором з Москви. Сказав, що його дуже зацікавили мої ідеї, а сам він має зв'язки у високих київських і московських кабінетах з людьми, які цікавляться стародавніми артефактами та їхнім сакральним впливом на сьогодення. Ми стали вряди-годи балакати з реконструктором про такі усілякі речі. Якось у розмові торкнулися і забобонності диктатора. Я натякнув, що маю з цього приводу одну ідею. Родіона це захопило. На той час ненависть до мародерства президентської родини вже стала мало не суспільною нормою. Трохи тамував її лише задекларований ним намір привести Україну до Європи. На диво, російський реконструктор теж говорив, що це правильний шлях…