Екатерина Бабкина - Соня

– З ким поговорить, з Колею?

– З мертвим євреєм. Хай Пух привезе.

– Вінні Пух? – уточнила Етері, розуміючи, що її здоровому глузду з любові до хворої подруги доведеться-таки змиритися з мертвим євреєм і Вінні Пухом.

– Вертипух. Саша. Будь ласка.

Катя сиділа на дерев’яній тумбочці і гуглила про Хеня.

– Був такий Хеньо, – тихо сказала вона Етері.

– І що, що з ним сталося?

– Ти не повіриш, – відповіла Катя, – задушився в газовій камері в Другу світову.

Повновида жінка в білому халаті делікатно впхалася у палату з термометром.

– Що ви тут, дівчата, розвели циганський табір. І без вас жесть яка в подружки. Ще ця спека. Ідіть собі. Завтра понеділок, завтра лікар буде, все зробимо. Погано тобі, доцю?

– Погано, – сказала Соня. Від останнього слова медсестри її знову нестримно потягло блювати. Але блювати, лежачи на спині, було незручно.

– Хай тебе Бог береже, – щиро побивалася жінка, дивлячись на безколірну маленьку світлооку Соню. – Всемогутній і милосердний.

– Аллах? – спитала Соня.

– Та хоч хто-небудь хай береже, – зітхнула жінка, ставлячи Соні термометр.

Аллах ефективний і правда її береже – Соня вже знала це з власного досвіду, а тому, коли Етері з Катею вийшли з палати, трошки заспокоїлася і знову заснула з надією на те, що вдасться якось домовитися із другим серцем і воно повернеться їй у живіт та в її життя.

Уже в сутінках усі вони знову зайшли в палату, ніби похмурий почет. Пух був переляканий, Настя заплакана, Етері зла.

– Давайте говоріть, – сказала вона.

Жінка озиралася невпевнено, ніби на незнайомому кладовищі.

– Так жива ж, – казала вона, – спить собі. Дасть Бог, ще не скоро ляже.

– Та не з нею, – сказала Катя. Вона звикла налагоджувати комунікацію. – В животі в неї.

– Що в неї в животі? – не розуміла жінка.

– Мертвий єврей, – сказала Етері. – Лежить. Або стоїть. Або я не знаю.

– Господи спаси і помилуй, який єврей? – питала жінка.

– Мертвий. Що ви зі мною говорите? – дратувалася Етері. – З ним говоріть.

Пух несміливо вийшов, жінка спробувала вийти з ним разом, але Етері перегородила їй дорогу.

– Ну поговоріть з ним, – сказала вона лагідно, з погрозою. – Ну що вам, важко?

Жінка підійшла і стала коло Соні.

– Упокой, Господи, душу раба твого, – сказала вона несміливо і затнулася, – раба твого мертвого єврея, прости йому усі гріхи його, вільні і невільні, даруй йому…

– Ви що таке говорите? – закричала Етері.

– Так я завжди це говорю, – зовсім тихо відповіла жінка.

Соня прокинулася і закліпала очима.

– Добрий вечір, – сказала вона й спробувала посміхнутися.

– Це що, дурка, дурка, да? – істерично питала жінка.

– Говоріть йому, щоб він ожив, – наполягала Етері, – ожив і народився.

– Зараз? – злякано питала жінка.

– Ожив – зараз, народився – потім. Давайте.

Соня завмерла в очікуванні, коли ж друге серце знову до неї озветься. Жінка дрібно трусилася.

– Неділя сьогодні, – почувся раптом голос медсестри за дверима, й усі обернулися на нього так, ніби це озвався щонайменше всемогутній Аллах або сам мертвий єврей в животі у Соні, – нема ніяких лікарів у неділю. Які це ще приїхали лікарі? Лікаренки? Які Лікаренки, скільки?

Вони все заходили і заходили в палату, жінки, чоловіки, діти дошкільного й шкільного віку та пристарілі родичі, й навіть один чийсь великий тихий собака. Було їх без ліку. Голосами, запахами і кольорами циганського табору повнилися напружені лікарняні сутінки, перетворюючись чи то на нічний ліс, чи на польський кордон, чи на світле албанське озеро, або на все одразу.

– Ти нормальна?! – кричав Руслан на Етері, поки жінка з повороту, користуючись нагодою, задкувала через натовп до дверей, а Бесник, навпаки, проштовхувався до Соні, щоби її обійняти, – про інших я не питаю навіть, один взагалі педик, але ти – ти нормальна, чаяле?

– Я грузинка, – виправдовувалася Етері.

– Тут не ультразвука, ні глюкози, навіть лікарів немає! Взяли її, давайте.

– Мене? – питала Етері.

– Та кому ти треба, – сплюнув Руслан. – Взяли? Виносимо.

Разом із ліжком дужі цигани легко підняли Соню і, перемовляючись за життя, рушили до виходу.

– Чотири тисячі людей було на виступі, по двісті гривень за квиток, – Руслан аж світився батьківською гордістю. В новинах саме показували уривки модерного балету «Горянка», а потім – як солістка Рада Лікаренко приймає і приймає квіти, а її мати, балетмейстер і менеджер Галина, витирає щасливі сльози та зважує пропозиції від продюсерів.